Розділ 29

Через півроку

Іноді Аріні здавалося, що все це відбувається не з нею.
Занадто сильно її життя змінилося за ці місяці.

Ще недавно вона сиділа в кімнаті гуртожитку, рахуючи гроші до кінця місяця, ховалася від власних почуттів і намагалася переконати себе, що Діма Громов — це просто проблема, яка одного дня зникне з її життя.

А тепер…
Тепер вона прокидалася поруч із ним щоранку.
У їхній квартирі.

У квартирі, де всюди були сліди їхнього життя:
його худі на спинці стільця,
її горнятка з кавою на підвіконні,
книги, розкидані по спальні,
фотографії на холодильнику,
і м’який рудий плед, який Діма одного разу купив лише тому, що Аріна постійно мерзла.

Це більше не лякало.
Навпаки.
Тепер це відчувалося як дім.

А ще на полиці у вітальні стояла книга.
Її книга.

Та сама історія, яку Аріна колись писала ночами між парами й підробітками.
Історія, яка несподівано стала популярною.

Спочатку — публікація в інтернеті.
Потім тисячі переглядів.
Відгуки.
Підписники.
Повідомлення від читачів.

А потім сталося те, через що Аріна досі іноді дивилася на Діму з бажанням його задушити.

Він без її відома надіслав рукопис до видавництва.

— Ти взагалі нормальна людина?! — кричала вона тоді, розмахуючи листом від редактора.

Діма сидів на кухні з абсолютно спокійним обличчям.

— Ні.

— ГРОМОВ.

— Барська, вони самі запропонували тобі контракт. Я тут узагалі герой.

Вона тоді хвилин десять намагалася злитися.
А потім розплакалася просто на кухні від надлишку емоцій.

І Діма, звісно, одразу злякався.

— Гей. Ти чого?!
— Тобі погано?!
— Аріно, Господи, тільки не плач, я зараз реально інфаркт схоплю—

А потім вона крізь сльози видихнула:

— Це найкраща річ, яку хтось коли-небудь для мене зробив.

Після цього він мовчки обійняв її так міцно, ніби сам боявся повірити, що зробив її щасливою.

Тепер на полиці стояла вже надрукована книга.
З красивою обкладинкою.
З її ім’ям.

І з присвятою на першій сторінці:

«Дімі Громову. Людині, яка одного разу увірвалася в моє життя і перевернула його повністю».

Кожного разу, коли Діма це перечитував, у нього ставало надто задоволене обличчя.

— Ти буквально зізналася мені в коханні на папері.

— Не зазнавайся.

— Пізно.

Аріна тихо всміхнулася, проводячи пальцями по корінцю книги.

І найдивніше —
ця історія справді була про них.

Про страх.
Про біль.
Про двох людей, які зовсім не вміли любити “нормально”, але все одно намагалися.

За ці пів року змінилося багато.

Діма познайомив її зі своїм батьком.

І Аріна боялася цього знайомства майже до паніки.
Бо всередині все заздалегідь готувалося до холодності.
До осуду.
До погляду на кшталт: «непідходяща дівчина для мого сина».

Але все вийшло зовсім інакше.

Батько Діми виявився дивовижно спокійною людиною.
Теплим.

І чомусь дивився на Аріну так, ніби вже давно її знав.

А коли випадково дізнався, що в неї немає батьків…
Щось у ньому теж змінилося.

Відтоді він почав ставитися до неї так обережно, що Аріна перший час узагалі не розуміла, як реагувати.

— Ти занадто худа, — бурчав він щоразу.
— Діма, ти її взагалі годуєш?

— Вона шкідлива, — відповідав Діма.

— Я взагалі-то тут.

І чомусь саме поруч із ними Аріна вперше зрозуміла, як виглядає справжня сім’я.

Без страху.
Без необхідності заслужити любов.

А ще Діма зробив річ, за яку вона була готова одночасно його вбити і розцілувати.

Ніколь.

Її інтернет-подруга, з якою вони спілкувалися кілька років і жодного разу не бачилися наживо.

Аріна тоді взагалі нічого не підозрювала.

Діма лише загадково сказав:

— У мене для тебе сюрприз.

І привіз її до кафе в центрі міста.

А там…

— СЮРПРИЗ, БАРСЬКА.

Аріна обернулася — і просто завмерла.

— НІКОЛЬ?!

Наступні п’ять хвилин вони обидві просто кричали й обіймалися посеред вулиці.

А трохи осторонь стояли Діма й Арсеній.

Причому Арсеній дивився на Ніколь із таким інтересом, що Аріна помітила це майже одразу.

І, судячи з задоволеного обличчя Діми, він теж.

Пізніше, вже ввечері, Діма ліниво пробурмотів:

— Схоже, твоїй подрузі доведеться переїхати сюди.

І мав рацію.

Бо Арсеній і Ніколь якимось абсолютно магічним чином знайшли спільну мову за один день.

Аріна досі сміялася, згадуючи, як Арсеній уперше за довгий час виглядав настільки зацікавленим кимось.

І, мабуть, найважливіше —
Діма весь цей час продовжував її берегти.

У всьому.

Навіть зараз, коли вони вже жили разом, він жодного разу не тиснув на неї.
Жодного разу не квапив.

Хоча між ними давно було забагато почуттів.
Забагато бажання.
Забагато тих ночей, коли вони лежали в одному ліжку надто близько одне до одного.

Але Діма вперто чекав.
Ніби для нього справді було важливо, щоб вона сама була готова.

І саме це змушувало Аріну любити його ще сильніше.

Бо за всією його зухвалістю, ревнощами й неможливим характером ховався чоловік, який поводився з її серцем обережніше, ніж будь-хто до нього.

Увечері квартира була тихою.

Діма сидів на кухні з ноутбуком, насупившись над якимись таблицями з навчання.

Аріна зупинилася у дверях і кілька секунд просто дивилася на нього.

На його зосереджене обличчя.
На розкуйовджене волосся.
На домашню футболку.
На людину, яку колись боялася підпустити надто близько.

Серце раптом переповнилося чимось таким великим і теплим, що стало важко дихати.