Розділ 28

Наступні кілька днів стали для Аріни найщасливішими за довгий час.
І, мабуть, найспокійнішими.

Без вічної напруги між ними.
Без спроб утекти одне від одного.
Без недомовленостей.

Тепер усе було інакше.
Вони багато розмовляли.
По-справжньому.

Лежали вночі в темряві й обговорювали все підряд:
університет, дитинство, страхи, улюблені фільми, дурнуваті історії.

Іноді Діма розповідав щось настільки абсурдне, що Аріна сміялася до сліз.

— Я зараз тобі реально рот скотчем заклею.

Іноді вони сперечалися.
Фліртували.
Підколювали одне одного.

Нічого особливо не змінилося.
І водночас змінилося абсолютно все.

Тепер Діма цілував її не тому, що зірвався.
А тому, що міг.

Тепер Аріна не відсахувалася від його дотиків.
Навпаки — сама тягнулася ближче майже машинально.

І це відчувалося занадто правильно.

Одного вечора Аріна нарешті зрозуміла, що почувається майже нормально.
Голова більше не паморочилася від кожного руху, слабкість поступово відступала, і вперше за останні дні вона змогла нормально прийняти душ без контролю Діми кожні п’ять хвилин.

— Не втопись там, — долинуло з кімнати, коли вона зачиняла двері ванної.

— Іди до біса, Громов.

— Я серйозно.

— Я в душі, а не у відкритому океані.

Він щось пробурмотів собі під ніс, явно незадоволений.
Аріна тільки закотила очі з усмішкою.

У ванній було тепло.
Тихо.
По склу повільно стікали краплі води.

Вона лежала в гарячій воді майже пів години, вперше за довгий час відчуваючи, як тіло нарешті розслабляється.

І, якщо чесно…
їй просто було добре.

Настільки добре, що іноді ставало страшно.

Бо щастя поруч із Дімою Громовим відчувалося занадто крихким.
Занадто новим.

Коли Аріна нарешті вийшла з ванної, витираючи вологе волосся рушником, квартира здалася дивно тихою.

І темною.

Вона насупилася.

— Дім?

Тиша.

А потім Аріна зробила крок у кімнату —
і завмерла.

У кімнаті горіли свічки.
Повсюди.

Тепле м’яке світло тремтіло на стінах, відбиваючись у вікнах і роблячи квартиру якоюсь зовсім чужою й нереальною.

А посеред кімнати стояв Діма.

З величезним букетом темно-червоних троянд.

У Аріни миттєво округлилися очі.

— Громов… ти що—

І саме в цей момент він раптом опустився на одне коліно.

У неї серце ледь не зупинилося.

— Господи, — видихнула Аріна. — Ні. Ні-ні-ні.

Діма завмер.

— Чого «ні»?

Вона притисла долоню до грудей, намагаючись перевести подих від шоку.

— Я занадто молода для заміжжя.

Кілька секунд тиші.

А потім Діма різко закинув голову й заржав.
По-справжньому.

— Барська… — крізь сміх видавив він. — Ти серйозно подумала, що я зараз тобі пропозицію робитиму?

— А що я мала подумати?! Ти стоїш на коліні, навколо свічки.

— Взагалі-то це романтика.

— Це інфаркт.

Він усе ще сміявся, хитаючи головою.

Потім нарешті підняв на неї погляд.
Теплий.
Неймовірно м’який.

І простягнув їй букет.

— Я взагалі-то хотів запитати… — він ледь усміхнувся. — Будеш моєю дівчиною офіційно?

Серце Аріни зрадницьки стиснулося.

Бо це прозвучало несподівано серйозно.
Без жартів.
Без гри.

Просто…
щиро.

Вона повільно підійшла ближче.

— Діма, ми взагалі-то останні дні й так поводимося як пара.

— Знаю.

— Тоді навіщо все це?

Він знизав плечима, все ще стоячи перед нею на одному коліні.

— Хотів нормально.

Аріна тихо всміхнулася.

— Із свічками?

— Ну я ж Громов. Я не можу як усі.

Вона все-таки розсміялася.

А потім подивилася на нього уважніше.
На цю неможливу людину.
Яка спочатку зводила її з розуму.
Потім розбивала їй нерви.
Потім сиділа всю ніч біля лікарняного ліжка.

І зараз дивився так, ніби для нього її відповідь справді важлива.
Серце остаточно здалося.

Аріна повільно кивнула.

— Так.

У Діми в очах миттєво з’явилося щось настільки щасливе, що в неї самої збилося дихання.

Він підвівся на ноги майже одразу.
Буквально за секунду притягнув її до себе за талію.

— Тобто тепер офіційно можна тебе дратувати як дівчину?

— Ти й до цього прекрасно справлявся.

Він усміхнувся й коротко поцілував її в лоб.

А потім Аріна раптом тихо зізналася:

— Взагалі-то…
це мої перші стосунки.

Діма завмер.

— У сенсі?

Вона ніяково відвела погляд.

— У прямому.
У мене ніколи не було хлопця.

Кілька секунд він просто дивився на неї.
Ніби намагався усвідомити цю думку.

А потім кутик його губ повільно смикнувся.

Він обережно підняв її обличчя за підборіддя й тихо сказав:

— Значить, я перший і останній.

Серце Аріни зірвалося кудись униз.

— Громов…

— Що?

— Це зараз прозвучало дуже самовпевнено.

— Я закоханий ідіот. Мені можна.

Вона тихо розсміялася.

А потім сама поцілувала його першою.

І десь серед свічок, теплого світла та його рук на талії Аріна раптом уперше за довгий час перестала боятися того, що щастя може закінчитися надто швидко.