Розділ 27

Ніч у квартирі стояла тиха.
Така глибока тиша, яка буває тільки після довгого важкого дня.
За вікном рідкісні машини шаруділи мокрою дорогою. Десь далеко гудів трамвай. На кухні ледь чутно цокали годинники.

Арина лежала на боці, закутавшись майже до підборіддя, і дивилася в темряву.
Спати не виходило.

Голова вже боліла менше, але думки чомусь стали лише гучнішими.

Поруч, поверх ковдри, лежав Діма.
Вона відчувала його навіть не торкаючись.

Тепло.
Дихання.
Тихий рух, коли він перевертався на спину.

Кілька хвилин вони мовчали.

Потім у темряві раптом пролунало:

— Ти знову не спиш.

Голос у Діми був хрипкий після сну.

Арина тихо видихнула:

— А ти?

— Я перший спитав.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Голова заважає.

Кілька секунд тиші.

Потім матрац поруч трохи прогнувся.

Діма підвівся на лікоть.

— Сильно?

— Уже ні.

Він мовчав ще кілька секунд, ніби перевіряючи, чи вона не бреше.

— Таблетку ще дати?

— Громов.

— Що?

— Ти можеш хоча б уночі не бути моєю нянькою?

У темряві пролунало тихе хмикання.

— Не можу. Мені лікар видав офіційний дозвіл тебе діставати.

Арина закотила очі, хоча він цього не бачив.

Тиша знову розтягнулася між ними.

Але тепер вона вже не була ніяковою.
Навпаки.
Дивно спокійною.

А потім Діма раптом тихо сказав:

— Я реально злякався.

Усмішка повільно зникла з її обличчя.

Вона повернула голову.
У напівтемряві кімнати були видно лише обриси його обличчя.

Він дивився в стелю.

— Коли?

Дурне питання.
Вона й сама знала відповідь.

Діма тихо видихнув.

— Коли ти перестала відповідати.

У грудях неприємно стиснуло.

Він говорив спокійно.
Без звичної насмішки.
І від цього кожне слово відчувалося надто справжнім.

— Я досі той звук забути не можу.

Арина насупилася.

— Який звук?

Він повільно перевів на неї погляд.

— Коли тебе головою об асфальт вдарили.

Тиша.

По шкірі Арини пройшов холод.

Вона раптом уперше по-справжньому уявила, як це виглядало збоку.
Кров.
Темрява.
Паніка.

І Діма, який тримав її на руках.

Вона обережно відвела погляд.

— Пробач.

— За що?

— Що полізла за телефоном.

Діма тихо усміхнувся.
Але зовсім без веселощів.

— Барська, ти зараз серйозно вирішила вибачатися за те, що тебе ледь не вбили?

— Ну…

— Ні.

Він сказав це занадто різко.
Потім провів рукою по обличчю і вже тихіше додав:

— Ніколи не вибачайся за таке.

Серце здригнулося.

Арина мовчала кілька секунд.

Потім дуже тихо спитала:

— Ти тому робив вигляд, що мене не існує ці дні?

Діма завмер.

Вона одразу пошкодувала, що запитала.
Але було пізно.

Тиша в кімнаті стала важчою.

Він довго нічого не відповідав.
Настільки довго, що Арина вже вирішила, що він взагалі проігнорує питання.

Але потім тихо пролунало:

— Я не вмію бути нормальним поруч із тобою.

Вона кліпнула.

Діма невесело всміхнувся.

— З іншими вмію. З тобою — ні.

Щось усередині миттєво стало надто крихким.

Він лежав поруч, дивлячись кудись у стелю, і вперше звучав не як Діма Громов, який завжди все контролює.

А як людина, яка справді заплуталася.

— Після тієї розмови… — біля лісу, — продовжив він тихо. — Мене переклинило.

Арина повільно стиснула пальцями край ковдри.

— Коли я сказала, що ти мені не подобаєшся?

— Так.

Він навіть не став вдавати, що йому байдуже.

І від цього всередині все перевернулося ще сильніше.

— Я тоді подумав, що якщо почну триматися подалі, стане легше.

— І?

У темряві куточок його губ ледь помітно сіпнувся.

— Погано спрацювало.

Арина не втрималася і тихо фиркнула.

Діма повернув голову в її бік.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Занадто близько.
Занадто тихо.
Занадто чесно.

А потім він раптом неголосно спитав:

— Ти справді мене так боїшся?

Питання вдарило несподівано.

Вона завмерла.

Бо зрозуміла: він питає це не з насмішкою.

Йому справді важливо.

Арина повільно відвела погляд.

— Іноді.

Тиша.

Але Діма не відвернувся.
Не розлютився.

Лише тихо спитав:

— Через що?

Вона довго мовчала.
Занадто довго збиралася з думками.

— Тому що ти…

— Що?

Вона нервово всміхнулася.

— Ти як ураган, Громов.

Він насупився.

А Арина тихо продовжила:

— З тобою постійно щось відбувається. Ти вриваєшся в життя людей, усе перевертаєш… а потім я взагалі не розумію, що в тебе в голові.

Він мовчав.

— І іноді мені здається, що одного дня тобі просто стане нудно.

Остання фраза прозвучала зовсім тихо.
Майже шепотом.

Діма довго дивився на неї.

А потім несподівано наблизився.

Не різко.
Дуже повільно.

Ніби давав їй можливість відсунутися.

Але Арина не зрушила з місця.

Він обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя.
Пальці тепло ковзнули по скроні.

— Барська, — тихо сказав він. — Якби мені було нудно… я б зараз тут не сидів.

Серце провалилося кудись униз.

Вона дивилася на нього і раптом уперше за довгий час зовсім не знала, що відповісти.

Бо він зараз не грав.
Взагалі.

І це лякало найбільше.

Тиша після його слів стала майже нестерпною.
Арина все ще відчувала його пальці біля скроні.
Теплі.
Обережні.
Занадто ніжні для Діми Громова.