Розділ 26

Аріна прокинулася від гучного хлопка вхідних дверей.

Вона сіпнулася занадто різко й одразу поморщилася від болю в голові.

Чорт.

Десь у квартирі почулися кроки.

Чоловічі.

Важкі.

Швидкі.

Антон.

Крізь сон Аріна ще не до кінця розуміла, чому їй так тепло і чому рухатися настільки незручно.

А потім відчула чужу руку на своїй талії.

І остаточно прокинулася.

Діма.

Вона лежала практично в нього під боком, уткнувшись носом йому в груди, а він уві сні однією рукою притискав її до себе.

Ніби це було найприродніше у світі.

Господи.

Серце миттєво пришвидшилося.

І саме в цей момент двері кімнати відчинилися.

— Дім, ти—

Антон завмер на півслові.

Тиша.

Аріна повільно повернула голову.

Антон стояв у дверях із пакетом із магазину в руці й дивився на них абсолютно ошелешено.

На ліжко.

На Діму.

На Аріну, яка лежала в нього в обіймах.

І, судячи з виразу обличчя, зараз намагався усвідомити взагалі все у своєму житті.

Сама Аріна була не менше шокована.

Бо вона взагалі не пам’ятала, як вони так заснули.

Останнє, що вона пам’ятала — Діма ліг поверх ковдри поруч.

На відстані.

А зараз вона буквально лежала на ньому.

Господи.

Антон кліпнув кілька разів.

Потім дуже повільно сказав:

— Я… мабуть, зайду пізніше.

І миттєво зачинив двері назад.

За стіною майже одразу почувся приглушений голос:

— Охрініти…

Щоки Аріни спалахнули так сильно, ніби зараз загоряться.

Поруч тихо видихнув Діма.

Вона обережно підняла на нього погляд.

Він уже не спав.

І виглядав підозріло спокійним для людини, яку щойно застали в настільки компрометуючій ситуації.

Хоча в очах усе ж мигнуло щось втомлене.

І щось дуже схоже на приховане задоволення.

— Не дивись так задоволено, — пробурмотіла Аріна.

— Я взагалі мовчу.

— Ось саме.

Діма тихо всміхнувся й обережно прибрав руку з її талії.

Підвівся з ліжка.

Аріна одразу відчула, наскільки порожньо стало без його тепла поруч.

І подумки одразу назвала себе ідіоткою.

Діма підійшов до столика біля ліжка й узяв упаковку таблеток.

— Час ліків.

— Я тебе ненавиджу.

— Усі ви так кажете.

Він налив їй води й простягнув таблетки.

Аріна невдоволено поморщилася, але все ж сіла на ліжку.

Діма дочекався, поки вона вип’є ліки, і тільки тоді забрав склянку.

— Молодець.

— Не розмовляй зі мною як із дитиною.

— Тоді не падай у непритомність кожні п’ять хвилин.

Вона хотіла огризнутися.

Справді хотіла.

Але таблетки вже починали діяти.

Голова знову ставала важкою, думки — в’язкими.

Діма ніби одразу це помітив.

Підійшов ближче й обережно поправив їй ковдру.

— Спи.

Його голос прозвучав несподівано тихо.

Спокійно.

А потім він розвернувся й вийшов із кімнати.

Двері зачинилися майже безшумно.

Аріна ще кілька секунд дивилася в стелю, відчуваючи дивне тепло всередині.

Потім заплющила очі.

І майже одразу знову провалилася в сон.

Мабуть, таблетки справді були занадто сильними.

Або справа була не лише в них.

Аріна прокинулася від тихого скрипу дверей.

Спочатку вона навіть не зрозуміла, скільки проспала.

Голова все ще була важкою, тіло — ватним, а за вікном уже починало сутеніти.

У кімнаті пахло чимось гарячим і домашнім.

Вона повільно відкрила очі.

Діма стояв біля ліжка з тарілкою супу в руках.

— Тільки не кажи, що ти вирішив мене отруїти, — хрипко пробурмотіла Аріна.

— Дуже смішно.

Він поставив тарілку на тумбочку й сів поруч.

— Тобі треба поїсти.

— Я не хочу.

— Мені байдуже.

Аріна поморщилася.

— Який ти турботливий.

— Я стараюся.

Він простягнув їй ложку.

Вона навіть не поворухнулася.

Кілька секунд Діма дивився на неї з тим самим виразом обличчя, який зазвичай означав: «зараз я почну злитися».

Потім важко видихнув.

Взяв ложку сам.

— Ні.

— Так.

— Громов—

— Барська, або ти їси сама, або я годую тебе сам. Обирай швидше, у мене закінчується терпіння.

Вона примружилася.

— Ти жахлива людина.

— Відкрий рот.

Аріна втупилася в нього кілька секунд.

Потім усе ж роздратовано відкрила рот.

Діма переможно хмикнув і подав ложку супу.

— Ненавиджу тебе, — пробурмотіла вона, поки жувала.

— Це вже звучить не дуже переконливо.

— Тому що в мене струс мозку.

— Ні. Тому що ти погано брешеш.

Вона закотила очі.

Але все одно слухняно їла, поки він продовжував її годувати.

І це було… дивно.

Незручно.

Занадто по-домашньому.

Особливо коли Діма іноді машинально підтримував її за підборіддя, якщо вона відверталася від ложки.

Ніби вони робили це вже сотню разів.

— Я взагалі-то можу їсти сама, — пробурмотіла Аріна.

— Угу. Я бачив, як ти вчора ледь не заснула сидячи.

— Це таблетки винні.

— Звісно.

Вона тихо фиркнула.

І саме в цей момент її телефон завібрував на тумбочці.

Екран засвітився.

Арсеній.

Серце Аріни чомусь одразу напружилося.

І не тільки в неї.

Вона помітила це миттєво.

Бо Діма теж побачив ім’я.

І буквально за секунду весь розслаблений вигляд зник.

Щелепа напружилася.

Погляд потемнів.

Він занадто різко поставив тарілку назад на тумбочку.

У кімнаті раптом стало тихо.

Небезпечно тихо.

Аріна повільно підняла на нього погляд.

Господи.

Він що…

Ревнує?

Ні.