Розділ 25

Дорога до квартири пройшла майже в тиші.

Аріна сиділа на пасажирському сидінні, притулившись скронею до холодного скла.

Голова все ще боліла.

Занадто яскраве світло ліхтарів дратувало очі.

Кожен різкий рух машини неприємно віддавався у скронях.

Діма їхав повільно.

Без різких поворотів.

Без музики.

Навіть телефон прибрав подалі, коли той почав вібрувати.

Він взагалі майже нічого не казав за всю дорогу.

Лише іноді коротко питав:

— Нормально?

Або:

— Сильно крутиться?

Аріна щоразу кивала.

Хоча почувалася жахливо.

Коли машина зупинилася біля його будинку, Діма одразу вийшов першим і обійшов машину з її боку.

— Я сама можу йти, — пробурмотіла Аріна, коли він відчинив двері.

— Звісно.

І все одно подав руку.

Вона закотила очі, але долоню все ж поклала в його.

І майже одразу зрозуміла, чому він перестраховувався.

Ноги справді трохи підкошувалися.

Діма миттєво підтримав її за талію.

— Обережніше.

— Я не інвалід.

— Поки спірне питання.

— Громов.

— Барська.

Він сказав це спокійно, але куточок губ усе ж здригнувся.

І чомусь саме це трохи заспокоїло.

У квартирі було тихо.

Занадто тихо після лікарні.

Діма одразу ввімкнув лише невелике світло на кухні, залишивши решту квартири в напівтемряві.

— Роззувайся і йди в кімнату.

— Який командирський тон.

— Тому що ти зараз десь упадеш по дорозі.

— Не впаду.

Вона зробила рівно два кроки й майже одразу похитнулася.

Діма спіймав її ще до того, як вона встигла нормально злякатися.

— Мм. Звісно не впадеш.

Аріна роздратовано видихнула:

— Ненавиджу тебе.

— Взаємно.

Але руку з її талії він так і не прибрав.

Він практично довів її до своєї кімнати й обережно посадив на ліжко.

Потім присів перед нею навпочіпки.

— Голова крутиться?

— Трохи.

— Нудить?

— Ні.

— Уже добре.

Він говорив напрочуд спокійно.

Без звичних підколів.

І від цього Аріна чомусь почала нервувати ще сильніше.

Бо Діма Громов був занадто… уважним.

Він підвівся й пішов на кухню.

За кілька хвилин повернувся зі склянкою води й таблетками.

— Тримай.

Аріна взяла таблетки й поморщилася:

— Вони величезні.

— Барська, тобі скільки років?

— І що? Вони все одно величезні.

Діма тихо фиркнув.

Уперше за весь день нормально.

І Аріна раптом зрозуміла, наскільки він насправді був напружений увесь цей час.

Вона проковтнула таблетки й одразу відкинулася на подушки.

Сил майже не залишилося.

Діма забрав порожню склянку й уже збирався піти, коли Аріна раптом тихо запитала:

— Ти взагалі сьогодні спав?

Він завмер.

— Яка різниця?

— Діма.

Кілька секунд мовчання.

Потім він усе ж коротко відповів:

— Ні.

Серце неприємно кольнуло.

Вона повільно подивилася на нього уважніше.

Розкуйовджене волосся.

Втомлений погляд.

Той самий одяг, що був уночі.

Він справді взагалі не лягав.

— Через мене?

Діма подивився на неї так, ніби питання було дурним.

— Ти втратила свідомість у мене на руках, Аріна.

І всередині одразу стало тихо.

Бо в його голосі все ще чувся той страх.

Він відвернувся першим.

— Лягай нормально.

А потім він несподівано сам поправив їй подушку.

Обережно.

Майже дбайливо.

І це відчувалося чомусь небезпечніше за будь-які поцілунки.

За годину Аріна зрозуміла, що бути хворою поруч із Дімою Громовим — окремий вид випробування.

Бо він контролював буквально все.

— Пий воду.

— Я не хочу.

— Треба.

— Я не маленька.

— Зараз ти дуже навіть маленька.

— Громов—

— Барська, ще одне слово — і таблетки будуть за розкладом під особистим контролем.

Вона роздратовано забрала склянку.

Діма задоволено кивнув:

— Розумниця.

— Нестерпна людина.

— Зате красивий.

Аріна не витримала й тихо розсміялася.

І одразу ж схопилася за голову:

— Ай…

Діма миттєво став серйозним.

— Тихо. Не смій так різко рухатися.

Він сів поруч на ліжко й обережно прибрав волосся з її обличчя.

Пальці прохолодно ковзнули по скроні.

Занадто ніжно.

Аріна завмерла.

Діма теж ніби зрозумів, що зробив це занадто автоматично.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Занадто близько.

Потім він першим відвів погляд і спокійно сказав:

— Спи давай.

— А ти?

— Я тут побуду.

— Діма, тобі теж треба поспати.

— Потім.

Вона хотіла знову сперечатися.

Справді хотіла.

Але голова була важка, тіло — ватне, а поруч із ним раптом було спокійно.

Тому Аріна лише трохи посунулася ближче до стіни й сонно пробурмотіла:

— Тоді лягай нормально. А не як маніяк на стільці.

Діма тихо всміхнувся.

— Це прозвучало майже турботливо.

— Не обманюйся.

Він усе ж ліг поруч поверх ковдри.

Залишаючи між ними відстань.

Але навіть так Аріна відчувала його тепло.

Тиша повільно заповнила кімнату.

За вікном шуміло вечірнє місто.

Аріна вже майже провалювалася в сон, коли раптом відчула, як Діма обережно взяв її за руку.

Ніби перевіряв — вона тут чи ні.

І чомусь саме від цього всередині стало зовсім м’яко.

Так небезпечно м’яко, що лячно.