Розділ 23

Свідомість поверталася важко.

Спочатку була лише темрява.

Глухий шум у вухах.

Тяжкість у всьому тілі.

І дика біль у голові, ніби її розкололи зсередини.

Аріна з трудом спробувала відкрити очі.

Темно.

Вона взагалі не розуміла, де знаходиться.

Що сталося.

Чому так холодно.

Думки розпливалися, не встигаючи складатися у щось зрозуміле.

Вона знову провалилася в темряву.

Вдруге пробудження було м’якшим.

Світло.

Тихий писк якихось приладів.

Запах ліків.

Аріна повільно відкрила очі й поморщилася від болю.

Лікарня.

Розуміння прийшло не одразу.

Вона обережно повернула голову вбік.

І завмерла.

Діма спав на стільці біля її ліжка.

Голова лежала біля краю матраца, темне волосся було розкуйовджене, одна рука все ще тримала її долоню.

Наче навіть уві сні не відпускав.

У Аріни щось боляче здригнулося всередині.

Він виглядав жахливо втомленим.

Під очима темні тіні.

Щелепа напружена навіть уві сні.

Скільки він тут сидів узагалі?

Вона спробувала покликати його, але горло пересохло настільки, що замість слів вирвався лише слабкий хрип.

Тоді Аріна обережно поворухнула рукою й торкнулася його плеча.

Діма миттєво підняв голову.

Занадто швидко для людини, яка спала.

Темний погляд одразу знайшов її обличчя.

І стільки напруги було в його очах у цей момент, що Аріна несподівано розгубилася.

Він кілька секунд просто дивився на неї.

Наче перевіряв, чи вона справді отямилася.

А потім тихо видихнув:

— Господи.

І виглядав він зараз настільки виснаженим і розкуйовдженим, що Аріна раптом не стрималася.

Слабо посміхнулася й хрипко прошепотіла:

— Вибачте… а ви хто?

Тиша.

Діма завмер.

Вона буквально побачила момент, коли в нього всередині все обірвалося.

— Що?.. — тихо перепитав він.

Аріна ще кілька секунд дивилася на його абсолютно розгублене обличчя.

А потім не витримала й тихо розсміялася.

Одразу схопившись за голову:

— Ай… господи…

Діма кілька секунд мовчав.

Потім повільно прикрив очі долонею й коротко видихнув:

— Барська, я тебе зараз сам доб’ю.

Вона все ще тихо сміялася.

— Бачив би ти своє обличчя…

Він подивився на неї важким поглядом.

— Дуже смішно.

— Трохи так.

Діма похитав головою, все ще не відпускаючи її руку.

І тільки зараз Аріна помітила, наскільки сильно він її стискав.

Наче боявся, що вона знову знепритомніє.

Потім його погляд різко став серйознішим.

— Якого чорта ти полізла до нього? — тихо запитав він.

Аріна кліпнула.

— Що?

— Я б сам усе забрав.

Голос у нього був спокійний.

Занадто спокійний.

А отже — злий.

Вона повільно відвела погляд.

— Там був мій телефон.

— І?

— Там усе моє життя взагалі-то.

— Аріна.

Тепер уже її ім’я прозвучало жорсткіше.

— Ти взагалі розумієш, що він міг зробити?

Вона мовчала.

Бо розуміла.

Занадто добре розуміла.

Діма провів рукою по обличчю й тихо вилаявся собі під ніс.

— Господи… я на секунду відвернувся.

У його голосі раптом промайнула щось таке, від чого в Аріни болісно стиснулося серце.

Провина.

Вона обережно стиснула його долоню у відповідь.

— Гей.

Він підняв погляд.

— Дякую.

Тиша.

Аріна дивилася на нього й раптом абсолютно щиро прошепотіла:

— Якби ти тоді не з’явився… я не знаю, чим би все закінчилося.

І вперше за довгий час Діма нічого не відповів із насмішкою.

Не віджартувався.

Лише мовчки дивився на неї.

Занадто уважно.

Вони так і сиділи, тримаючись за руки, коли двері палати відчинилися.

Всередину зайшов лікар.

Чоловік років п’ятдесяти швидко переглянув якісь папери й перевів погляд на Аріну.

— Отямилася нарешті. Як голова?

— Наче мене переїхав вантажівка, — чесно пробурмотіла вона.

Лікар хмикнув.

— Струс мозку. Пощастило, що без серйозних ускладнень.

Діма одразу напружився поруч.

— Їй точно нічого не загрожує?

— Зараз ні, — спокійно відповів лікар. — Але потрібен повний спокій. Жодних навантажень. Жодних різких рухів. Більше сну.

Потім Аріна обережно запитала:

— А коли мене випишуть?

— Виписку вже готують.

Вона здивовано кліпнула.

Лікар спокійно кивнув у бік Діми:

— Ваш хлопець уже підписав документи. Тепер відповідальність за вас на ньому.

Аріна різко повернула голову до Громова.

Той навіть не виглядав збентеженим.

Взагалі.

Лікар тим часом продовжував пояснювати:

— Рецепт на таблетки я вже віддав. Слідкуйте за станом. Якщо з’явиться сильна нудота, втрата свідомості або погіршення — одразу назад.

Він подивився вже на Діму:

— І жодних фізичних навантажень.

Потім перевів погляд між ними й додав суворіше:

— Взагалі жодних. Почули обоє?

Щоки Аріни миттєво спалахнули.

— Господи…

— Зрозуміли, — абсолютно спокійно відповів Діма.

Лікар задоволено кивнув і вийшов із палати.

Тиша.

Аріна повільно повернулася до Діми.

— Хлопець?

— Мг.

— Ти нічого пояснити не хочеш?

— Ні.

Вона втупилася в нього.

Діма ж виглядав так, ніби взагалі не бачив проблеми.

Потім спокійно запитав:

— Де житимемо тиждень?

— Що?

— У тебе чи в мене.

Аріна насупилася.

— У сенсі житимемо?

Діма відкинувся на спинку стільця й переплів пальці.

— У прямому. Я не залишу тебе одну в такому стані.

— Діма—

— Аріна, ти втратила свідомість учора.