Розділ 22

Минуло чотири дні.

І за цей час життя несподівано почало повертатися в нормальне русло.

Перешіптування в коридорах стихли.

Людям стало нудно обговорювати Аріну та Громова.

З'явилися нові плітки, нові пари, нові приводи для розмов.

Університет знову став просто університетом.

Лекції.

Конспекти.

Кава між парами.

Втомлені студенти в коридорах.

І Діма.

Точніше — його відсутність.

Ні, Аріна бачила його майже щодня.

Іноді в холі.

Іноді біля аудиторії.

Іноді в їдальні серед друзів.

Але тепер усе змінилося.

Він більше не підходив.

Не писав.

Не дивився.

Наче між ними взагалі нічого ніколи не було.

Наче не було тих поцілунків.

Його рук на її талії.

Його погляду тоді в кімнаті гуртожитку.

Нічого.

Громов проходив повз спокійно, байдуже, навіть не затримуючи на ній погляду.

І чомусь саме це зачіпало найбільше.

Тому що раніше поруч із ним завжди було надто багато емоцій.

Надто багато напруги.

Надто багато його самого.

А тепер — порожнеча.

І Аріна ненавиділа себе за те, що помічає це.

Усе ж стало правильно.

Так, як і мало бути від самого початку.

Без емоційних гойдалок.

Без болю.

Без людей на кшталт Діми Громова в її голові.

І все одно всередині іноді неприємно тягнуло, коли вона випадково помічала його в коридорі.

Особливо коли він навіть не дивився в її бік.

Того дня остання пара закінчилася пізніше, ніж зазвичай.

Викладач затримав Аріну після заняття, розбираючи її курсову роботу.

— Тут думка хороша, але висновок потрібно дотиснути, — спокійно пояснював він, гортаючи її зошит. — Ти ніби боїшся нормально розкрити тему.

Аріна втомлено кивнула й швидко записала зауваження.

Коли викладач нарешті пішов, аудиторія майже спорожніла.

За вікнами вже починало сутеніти.

У коридорі стояла звична вечірня тиша.

Аріна повільно складала зошити до рюкзака, намагаючись подумки зібрати залишки концентрації після важкого дня.

Двері аудиторії відчинилися.

Спочатку вона навіть не підняла голову.

Лише почула знайомі кроки.

Серце миттєво здригнулося.

Діма.

Він увійшов спокійно.

Як завжди впевнено.

У темній кофті та з рюкзаком на одному плечі.

Аріна завмерла, пальці сильніше стиснули ручку.

Але Громов навіть не подивився на неї.

Мовчки підійшов до її столу.

І кинув на нього пачку аркушів.

Її текст.

Ті самі розділи.

А потім так само мовчки розвернувся й попрямував до виходу.

Без «привіт».

Без насмішок.

Без звичного: «Барська».

Наче вона була просто черговою людиною в цій аудиторії.

Двері тихо зачинилися за його спиною.

І лише тоді Аріна повільно опустила погляд на свої аркуші.

У грудях раптом стало неприємно порожньо.

Безглуздо.

Дуже безглуздо.

Хіба не цього вона хотіла?

Щоб усе закінчилося.

Щоб він перестав лізти в її життя.

Щоб поруч із ним знову можна було нормально дихати.

Ось.

Вийшло.

Усе стало на свої місця.

І все одно чомусь було боляче.

Аріна повільно провела пальцями по краю сторінок і гірко всміхнулася сама до себе.

Вона ж від самого початку знала, чим усе закінчиться.

Люди на кшталт Діми Громова не залишаються поруч надовго.

Такі хлопці красиво вриваються в чуже життя.

Перевертають усе всередині.

А потім ідуть так, ніби нічого не сталося.

Напевно, справді краще обірвати все зараз.

Поки це не стало чимось більшим.

Поки вона ще може вдавати, що їй байдуже.

Надворі вже давно стемніло.

Університетське подвір’я майже спорожніло, лише поодинокі ліхтарі розмивали жовте світло по мокрому асфальту після недавнього дощу.

Аріна щільніше запахнула кофту й швидко спустилася сходами.

Вона терпіти не могла виходити з університету так пізно.

Особливо сама.

Але сьогодні пари навіщось переставили місцями, викладачі затримували студентів, і в підсумку час пролетів непомітно.

Телефон показував майже дев’яту вечора.

— Супер, — пробурмотіла Аріна собі під ніс.

Дорогою до гуртожитку вона швидко заскочила до магазину біля зупинки.

Макарони.

Йогурт.

Кава.

Якась дешева заморозка по акції.

Усе як завжди.

Аріна взагалі намагалася витрачати гроші максимально обережно.

Стипендії ледве вистачало від місяця до місяця, тому зайвого вона собі майже ніколи не дозволяла.

Вже виходячи з магазину з пакетами, вона мимоволі прискорила крок.

Хотілося якнайшвидше опинитися вдома.

У кімнаті.

У теплі.

Вулиці ставали дедалі тихішими.

Машин майже не було.

Лише вітер шумів десь між будинками.

Саме тому Аріна майже одразу помітила рух попереду.

Із темного провулка вийшли двоє хлопців.

Серце миттєво провалилося кудись униз.

Вони перегородили їй дорогу надто різко.

Надто впевнено.

Один був високий і худий, у чорній куртці з капюшоном.

Другий крутив у пальцях ніж-метелика.

У Аріни раптом пересохло в роті.

Долоні миттєво спітніли.

Дихати стало важко.

Ні.

Ні-ні-ні.

— Дівчинко, не смикайся, — ліниво сказав той, що був із ножем. — Давай гроші й прикраси.

Страх ударив по тілу так сильно, що на мить вона взагалі перестала нормально міркувати.

А потім майже автоматично видавила:

— У мене немає грошей.

Хлопці переглянулися.

— Не вигадуй.

— Я серйозно, — голос зрадницьки здригнувся. — У мене справді нічого немає.

Вона нервово стиснула ручки пакетів.