Розділ 20

Вихідні настали несподівано швидко.

І вперше за останні тижні Аріна впіймала себе на думці, що справді чекала на них.

Два дні без університету.

Без поглядів.

Без шепоту за спиною.

Без цього постійного відчуття, ніби за кожним її рухом хтось спостерігає.

Можна було видихнути.

Майже весь суботній вечір Аріна просиділа за ноутбуком.

Книга раптом почала зростати якимись ненормальними темпами.

Коментарі сипалися один за одним.

Підписників ставало дедалі більше.

Читачі сперечалися під кожним новим розділом.

Особливо після того, як вона ввела нового персонажа.

Тепер аудиторія розділилася майже на два табори.

Одні були впевнені, що головна героїня повинна залишитися з тим самим «небезпечним» хлопцем.

Інші вже масово закохувалися в нового персонажа, який був спокійнішим, теплішим і простішим поруч із героїнею.

Аріна щоразу нервово фиркала, читаючи черговий коментар:

«Сподіваюся, вона нарешті обере нормального чоловіка».

Якби вони тільки знали.

Телефон завібрував ближче до обіду.

Арсеній.

Аріна мимоволі усміхнулася й прийняла виклик.

— Доброго ранку, рятівнице Аріно.

— Узагалі-то вже день.

— Не прискіпуйся. У мене до тебе пропозиція.

Вона насторожено примружилася.

— Звучить небезпечно.

— Навпаки. Пікнік за містом.

Аріна завмерла.

— У сенсі... пікнік?

— У прямому. Шашлики, озеро, нормальні люди, свіже повітря. Іноді ми з друзями вибираємося.

Вона автоматично хотіла відмовитися.

Натовп незнайомих людей звучав як персональний кошмар.

— Не знаю, Арсенію...

— Та годі тобі. Ти ж не збираєшся всі вихідні сидіти в гуртожитку?

Взагалі-то збиралася.

— Там будуть мої друзі. Усі нормальні, обіцяю.

Аріна все ще вагалася.

Арсеній ніби відразу це відчув.

— Гей, — уже м’якше сказав він. — Я буду поруч. Тебе ніхто не образить.

І чомусь саме після цих слів тривога всередині стала трохи тихішою.

Через сорок хвилин Аріна все ж збиралася.

Лосини.

Футболка.

Темна кофта на блискавці.

До рюкзака полетіли зарядка, вода, резинка для волосся й книга, яку вона все одно навряд чи відкриє.

Уже виходячи з кімнати, Аріна раптом різко зупинилася.

— Окуляри.

Вона швидко повернулася назад, схопила сонцезахисні окуляри зі столу й знову вибігла в коридор.

Арсеній уже чекав біля гуртожитку.

І виглядав... надто добре для людини, яка просто їде на пікнік.

Сірий спортивний костюм сидів на ньому дратівливо ідеально.

Розтріпане волосся.

Спокійна усмішка.

Коли він побачив Аріну, кутики його губ одразу смикнулися.

— Ого. А ось і головна причина гарної погоди.

Вона тихо фиркнула.

— Від самого ранку дощ ішов.

— Це деталі.

Арсеній підійшов ближче й легко обійняв її при зустрічі.

Без тиску.

Без напруги.

Просто тепло.

І чомусь поруч із ним усе ще було дивовижно спокійно.

Він забрав у неї рюкзак і відчинив дверцята машини.

— Прошу.

— Який джентльмен.

— Я стараюся.

Дорога зайняла приблизно пів години.

Арсеній майже постійно щось розповідав.

Жартував.

Підколював її.

Коментував водіїв навколо так драматично, ніби брав участь у перегонах на виживання.

І Аріна сміялася.

Легко.

Щиро.

У якийсь момент вона навіть упіймала себе на тому, що перестала перевіряти телефон кожні п’ять хвилин.

— Чого ти спочатку була така напружена? — раптом запитав Арсеній, кинувши на неї короткий погляд.

Аріна знизала плечима.

— Не люблю великі компанії.

— Не хвилюйся. Усе буде добре.

Він ледь усміхнувся.

— І я ж казав: тебе ніхто не образить. Я буду поруч.

Серце чомусь м’яко здригнулося.

Машина звернула з траси й за кілька хвилин зупинилася біля великої дерев’яної альтанки біля озера.

Аріна одразу помітила компанію людей.

Чоловік десять, не менше.

Музика.

Сміх.

Запах багаття.

І дівчата теж були.

Вона вже хотіла трохи розслабитися, але раптом погляд зачепився за знайоме обличчя.

Та сама дівчина.

Висока блондинка, якій Аріна колись передавала роботи Діми.

Лера.

Хоча ім’я вона дізналася лише зараз — хтось гукнув дівчину від мангала.

Усередині миттєво неприємно кольнуло.

Стоп.

Якщо тут Лера...

Чому до неї тільки зараз почало доходити, чиїми саме можуть бути ці друзі?

Серце повільно напружилося.

Громов.

Чорт.

Голос Арсенія вирвав її з думок.

— Допоможеш із пакетами?

Аріна швидко перевела погляд на нього.

— А... так. Звісно.

Він уважно подивився їй в обличчя.

Надто уважно.

Ніби одразу помітив, що вона напружилася.

— Гей, — тихо сказав Арсеній, забираючи частину пакетів. — Усе добре. Справді. Хлопці нормальні.

Він легко штовхнув її плечем.

— Тебе ніхто не з’їсть.

Аріна нервово всміхнулася.

— Дуже заспокійливо.

— Я серйозно.

І чомусь поруч із ним тривога справді ставала меншою.

Вони підійшли ближче до альтанки.

Компанія майже одразу пожвавилася.

— О, Арс нарешті приїхав!

— Ти знову запізнився!

— Бо я красивий, мені можна, — незворушно відповів Арсеній.

Хтось закотив очі.

Хтось розсміявся.

Потім увага майже одразу переключилася на Аріну.

— Знайомтеся, — спокійно сказав Арсеній. — Це Аріна.

Усі почали представлятися по черзі.

Без незручності.

Без оцінювальних поглядів.

На її подив — дуже дружньо.

Навіть Лера усміхнулася їй цілком нормально.

— Ми вже бачилися наче, — сказала вона. — Ти ж Аріна?