Розділ 19

Телефон знову завібрував.

Цього разу — вхідний відеодзвінок.

Ніколь.

Аріна приречено простогнала й уткнулася обличчям у подушку.

— Ні...

Телефон продовжував наполегливо вібрувати.

Вона чудово знала: якщо не відповісти зараз — Ніколь або приїде особисто, або почне надсилати повідомлення кожні тридцять секунд.

Тому Аріна все ж узяла телефон і натиснула «прийняти».

Обличчя Ніколь з’явилося на екрані миттєво.

— ТАК.

Навіть без привітання.

Аріна вже втомлено прикрила очі.

— Господи...

— Ні, це ти мені поясни, що відбувається у твоєму житті, бо твої розділи стають надто підозрілими.

— Ніколь...

— Ні-ні-ні. Спочатку ти пишеш героя, який розмовляє як Громов. Потім у тебе з’являються сцени, де він ревнує. А тепер ти взагалі зникаєш на всю ніч і не відповідаєш!

Аріна різко напружилася.

— Я не зникала.

Ніколь примружилася.

— Що сталося?

— Нічого.

— Аріно.

Пауза.

Небезпечна.

Бо Ніколь надто добре її знала.

— Чому в тебе такий дивний вираз обличчя? — повільно запитала вона.

— Який?

— Такий, ніби ти або вбила людину... або поцілувала Громова.

Тиша.

Ніколь завмерла.

А потім буквально заверещала:

— ГОСПОДИ, ТИ ПОЦІЛУВАЛАСЯ З ГРОМОВИМ?!

Аріна миттєво сіпнулася й зашипіла:

— Тихіше! Ти ненормальна?!

— ЦЕ ПРАВДА?!

Щоки спалахнули миттєво.

— Ніколь...

— АРІНО БАРСЬКА!

Вона закрила обличчя рукою.

Це була помилка.

Величезна помилка — взагалі відповідати на дзвінок.

— Ми просто...

— ЦІЛУВАЛИСЯ?!

— Та Господи, так!

Ніколь кілька секунд дивилася на неї з абсолютно шаленим захватом.

Потім різко схопила подушку й почала беззвучно кричати в неї.

— Я зараз помру, — простогнала вона. — Розповідай усе. Негайно.

Аріна приречено сповзла нижче по ліжку.

— Там нічого розповідати.

— Ти зараз серйозно?

— Ну... він прийшов до мене вранці.

— КУДИ ПРИЙШОВ?

— У кімнату.

Ніколь витріщилася на неї так, ніби щойно почула найбільшу плітку століття.

— Громов був у тебе в гуртожитку?!

— Так.

— Добровільно?!

— Ніколь!

— Усе, мовчу. Продовжуй.

Аріна важко видихнула.

— Він читав мої нові розділи.

— Боже мій, це вже звучить як роман.

— Це і є роман.

— Ти зрозуміла, про що я.

Аріна закотила очі.

Потім усе ж тихо продовжила:

— Ми почали сперечатися через текст. Потім він не віддавав мені сторінки. Потім...

Вона запнулася.

Ніколь повільно нахилилася ближче до екрана.

— Потім?

— Потім ми поцілувалися.

— САМІ?

— Що означає «самі»?

— Ну не випадково ж!

Аріна уткнулася чолом у коліна.

— Я ненавиджу тебе.

— Ні, ти мене обожнюєш. Далі.

Вона кілька секунд мовчала.

Бо пояснити все це вголос раптом виявилося несподівано складно.

— Він дивний, Ніколь.

— Громов? Ніколи б не подумала.

— Я серйозно.

Вона повільно підняла погляд на екран.

— То він поводиться як повний псих. То пише мені вночі, щоб я його не ігнорувала. То вламується до кімнати. То...

— То цілує тебе, як у мелодрамі?

Щоки знову спалахнули.

Прокляття.

— Ніколь.

— Що? У тебе зараз обличчя червоніше за помідор.

Аріна роздратовано потерла лоба.

— Я просто не розумію, чого він хоче.

На секунду Ніколь несподівано перестала усміхатися.

— А ти?

Запитання влучило надто точно.

Аріна одразу відвела погляд.

— Це інше.

— Ні. Не інше.

Тиша.

Дощ усе ще тихо шумів за вікном.

Аріна нервово всміхнулася.

— Поруч із Дімою в мене таке відчуття, ніби я ходжу біля пожежі.

Ніколь кілька секунд мовчала.

А потім філософськи видала:

— Ну... люди рідко пишуть книги про спокійне безпечне багаття.

Аріна фиркнула.

— Це жахлива порада.

— Зате красива.

Вона знову вперлася підборіддям у коліна.

— Я не хочу, щоб мені потім було боляче.

Ніколь подивилася на неї несподівано м’яко.

— А ти вже влипла, так?

Аріна не відповіла.

І цього виявилося достатньо.