Розділ 17

Залишок пар Аріна просиділа як на голках.

Єдине, про що вона його просила, — не підходити до неї в університеті.

Не робити з неї центр чергових чуток.

І що зробив Громов?

Звісно ж, порушив це в перший же день.

Аріна роздратовано гортала конспект, майже не розуміючи, що говорить викладач.

Слова розпливалися.

Думки плуталися.

Перед очима знову спливали фрази з коридору:

«Поруч із ним вона взагалі губиться».

«Він і вона? Узагалі не поєднується».

Дурниця.

Дуже дурниця.

Але чомусь саме це зачепило найсильніше.

Після останньої пари Аріна не пішла до гуртожитку.

Їй просто необхідно було провітрити голову.

Тому через сорок хвилин вона вже їхала в центр міста, притулившись лобом до холодного скла автобуса.

Потрібно було купити папір для принтера.

І нові джинси.

Торговий центр зустрів її шумом, музикою та натовпом людей.

І це несподівано допомогло.

Поки Аріна ходила по магазинах, приміряла джинси й сперечалася з консультантом щодо розміру, думки справді стали тихішими.

Ненадовго.

Нові джинси вона все-таки купила.

Залишився лише папір.

Аріна вже майже дійшла до магазину канцелярії, коли раптом почула позаду знайомий чоловічий голос:

— Рятівниця Аріна?

Вона здивовано обернулася.

І майже одразу впізнала його.

Арсеній.

Той самий хлопець із клубу, який допомагав запихати напівпритомного Діму в таксі.

Сьогодні він виглядав значно спокійніше.

Темна толстовка.

Розкуйовджене волосся.

Легка усмішка, ніби вони знайомі сто років.

— Привіт, — трохи розгублено відповіла Аріна.

Арсеній підійшов ближче й усміхнувся:

— Не думав, що зустріну тебе в торговому центрі.

— Я теж.

— Громов ще живий, якщо тобі цікаво.

Аріна мимоволі фиркнула.

— На жаль.

— О, значить, характер у нього не покращився.

— Навіть не намагався.

Арсеній тихо розсміявся.

І чомусь поруч із ним було напрочуд легко.

Без напруги.

Без відчуття, що кожне слово треба контролювати.

— Куди прямувала? — запитав він.

— За папером.

— Дуже небезпечна покупка.

— Так, особливо якщо потрапити на знижки.

Він знову усміхнувся.

Тепло.

Зовсім інакше, ніж Діма.

— Тоді скласти тобі компанію?

Аріна знизала плечима.

— Якщо тебе не лякає відділ канцелярії.

— Після дружби з Громовим мене вже нічого не лякає.

Вона все-таки тихо розсміялася.

У магазин вони зайшли разом.

Арсеній ліниво коментував якісь безглузді блокноти з котами, поки Аріна шукала потрібний папір.

Зрештою замість однієї пачки вона взяла одразу кілька.

— Ти ніби диплом збираєшся друкувати, — зауважив Арсеній, коли вони вийшли з магазину.

І майже одразу забрав важкий пакет із її рук.

Аріна здивовано подивилася на нього.

— Я сама можу донести.

— Вірю. Але мені поки не складно бути джентльменом.

Вона мимоволі усміхнулася.

— Дякую.

Арсеній похитав пакетом.

— І все-таки… навіщо тобі стільки паперу?

На секунду Аріна зависла.

Сказати правду?

Що вона пише книгу?

Ні.

Чомусь від однієї цієї думки стало ніяково.

Тому вона абсолютно серйозно відповіла:

— Люблю робити орігамі.

Секунда тиші.

Потім Арсеній повільно кивнув.

— Дуже дивне хобі.

— Зате дешеве.

Він подивився на неї уважніше.

А потім раптом усміхнувся:

— Ти взагалі дуже дивна мила дівчина, Аріно.

Щоки миттєво потеплішали.

— Це зараз був комплімент?

— Абсолютно.

Вона відвела погляд, відчуваючи, як починає ніяковіти ще сильніше.

— Тут є кафе неподалік, — несподівано сказав Арсеній. — Вип’єш зі мною каву?

Аріна трохи помовчала.

Але потім усе-таки кивнула.

— Чому б і ні.

Кафе виявилося невеликим і напрочуд затишним.

Тепле світло.

Тиха музика.

Майже порожній зал.

Вони сіли за столик біля вікна.

— Сиди, я зараз повернуся, — сказав Арсеній і пішов до барної стійки.

Аріна машинально провела його поглядом.

Високий.

Спокійний.

Усміхається людям так легко, ніби це в нього вбудована функція.

Повна протилежність Діми.

І чомусь саме ця думка з’явилася першою.

Через кілька хвилин Арсеній повернувся з тацею.

— Ти замовив половину меню? — здивувалася Аріна.

— Я був голодний.

На таці стояли дві кружки кави, чізкейк, еклери й якісь тістечка, назви яких Аріна навіть не знала.

— Це занадто багато.

— Чудово. Значить, у нас є мета на вечір.

Вона знову розсміялася.

І далі розмова якось потекла сама собою.

Легко.

Спокійно.

Вони говорили про все підряд.

Про університет.

Про дивних викладачів.

Про музику.

Про подорожі.

Арсеній розповідав смішні історії про Діму, і Аріна з жахом розуміла, що половина з них звучить абсолютно правдоподібно.

— Зачекай, — недовірливо сказала вона. — Він реально побився в кінотеатрі через спойлери?

— Не побився. Лише погрожував.

— Це не робить ситуацію кращою.

— Згоден.

Арсеній усміхався майже постійно.

І поруч із ним Аріна поступово переставала думати про сьогоднішній день в університеті.

Переставала згадувати шепіт.
Погляди.
Порівняння.

Уперше за весь день їй справді стало спокійно.
Решта вечора промайнула несподівано легко.
Вони з Арсенієм навіть устигли посваритися через ананаси в піці.

— Це злочин проти людства, — цілком серйозно заявив Арсеній.
— Неправда, це смачно.
— Аріно, я був про тебе кращої думки.