Розділ 16

Ранок почався жахливо.

Ще з самого входу в університет Аріна відчула щось дивне.

Погляди.

Занадто багато поглядів.

Вона насупилася, сильніше перехоплюючи ремінець сумки, поки йшла коридором до аудиторії.

Дві дівчини біля вікна різко замовкли, коли вона проходила повз.

А потім одна з них тихо, але недостатньо тихо прошепотіла:

— Це вона?

— Так-так, та сама.

Серце неприємно стиснулося.

Аріна прискорила крок.

Ні.

Тільки не це.

Але вже за кілька метрів вона знову почула:

— Кажуть, Громов за руку її в гуртожиток привів.

— Та ну.

— Серйозно! Катя сама бачила.

Господи.

Щоки миттєво спалахнули.

Вона різко звернула до сходів, сподіваючись хоча б там залишитися непоміченою.

Дарма.

Тепер їй здавалося, що весь університет дивиться тільки на неї.

Коли Аріна зайшла в аудиторію, розмови справді стали тихішими.

Не повністю.

Але достатньо.

Вона одразу опустила погляд і швидко пройшла до свого місця.

Двері аудиторії відчинилися. І зайшов Діма.

Як завжди спокійний.

Наче взагалі нічого не відбувається.

Кілька дівчат одразу пожвавилися.

Хтось випростався.

Хтось почав усміхатися надто старанно.

А потім Діма, навіть не подивившись по сторонах, пішов прямо до Аріни.

Ні.

Ні-ні-ні.

Аріна буквально відчула, як напружилася вся аудиторія.

Він зупинився біля її парти.

— Барська.

Вона повільно підняла на нього вбивчий погляд.

— Що?

Діма ніби тільки зараз помітив атмосферу навколо.

І, здається…

його це взагалі не хвилювало.

— Ти вчора зошит мій забрала.

Тиша навколо стала майже дзвінкою.

Аріна чула, як хтось позаду швидко зашепотів:

— Я ж казала, вони спілкуються!

— Та маячня це.

— Тоді чому він до неї підійшов?

— Може, купує в неї роботи.

Остання фраза вдарила неприємніше за інші.

Наче це було єдине логічне пояснення.

Аріна різко дістала зошит із сумки й сунула йому в руки.

— Тримай.

Занадто різко.

Діма трохи насупився.

— Ти чого зла?

Вона тихо процідила:

— Бо весь університет тепер думає, що ми зустрічаємося.

Секунда тиші.

І замість очікуваного роздратування кутик його губ раптом ледь помітно сіпнувся.

Господи.

Йому ще й смішно.

— Громов, клянусь, якщо ти зараз усміхнешся—

— Не усміхаюся.

Він брехав.

Аріна це бачила.

І саме тому злилася ще сильніше.

— Через тебе тепер усі витріщаються.

Діма спокійно обвів аудиторію поглядом.

І шепіт навколо миттєво стих.

Повністю.

Наче хтось вимкнув звук.

— Нехай витріщаються, — байдуже сказав він.

Звісно.

Для нього це легко.

Це не про нього шепочуть:

«Як взагалі така, як вона, могла його зацікавити?»

Це не його зараз розглядають так, ніби сталося щось ненормальне.

Аріна відвела погляд.

Бо раптом стало страшенно некомфортно.

Діма кілька секунд дивився на неї уважніше, ніж зазвичай.

Наче щось зрозумів.

Але перш ніж встиг щось сказати, до аудиторії зайшов викладач.

Діма мовчки вийшов із аудиторії.

Тільки легше від цього не стало.

Навпаки.

Тепер Аріна помічала все.

Шепіт за спиною.

Погляди.

Тихі смішки.

— Вона ж взагалі ніяка.

— Може, у нього фетиш на тихих.

— Або вона реально пише йому все.

— Боже, ви бачили, як він на неї дивиться?

— Та він не дивиться.

Кожна фраза неприємно дряпала зсередини.

Особливо це ідіотське:

«сіра мишка».

Бо якась частина Аріни боялася…

що вони мають рацію.

Вона сиділа, втупившись у конспект, але майже не чула викладача.

Щоки палали.

У грудях повільно росло знайоме бажання —

втекти.

Просто піти кудись, де ніхто не дивитиметься.

Де ніхто не буде обговорювати, чому такий хлопець, як Діма Громов, взагалі поруч із нею.

На перерві Аріна майже одразу вийшла з аудиторії й швидко пішла до порожнього коридору біля бібліотеки.

Тільки там нарешті стало трохи тихіше.

Вона зупинилася біля вікна й важко видихнула.

Аріна дивилася на сіре небо за склом і намагалася заспокоїтися.

Зрештою, це просто чутки.

Люди поговорять і забудуть.

Позаду почулися кроки.

Вона вже хотіла піти ще далі, але завмерла, почувши знайомі голоси.

— Та годі тобі, це максимум на тиждень.

— Не знаю… він реально за нею ходить.

— Громов? За нею? Будь ласка. Він з такими навіть не вітається зазвичай.

— Тоді навіщо?

— Та пограється й кине.

Серце неприємно сіпнулося.

— Або вона сама собі щось вигадала, — хмикнула інша дівчина. — Такі тихоні завжди найдивніші.

Аріна повільно стиснула пальці на ремені сумки.

Йти.

Потрібно просто піти.

Але ноги ніби приросли до підлоги.

— Хоча знаєш, — знову пролунало, — якщо чесно, поруч із ним вона взагалі губиться. Наче випадково не у своє життя потрапила.

Щось усередині болісно стиснулося.

Бо…

саме цього Аріна й боялася.

— Серйозно, це навіть виглядає дивно. Він — і вона? Узагалі не поєднується.

— Згодна.

Тиша тривала лише секунду.

А потім поруч раптом пролунав знайомий спокійний голос:

— Зате вас це чомусь дуже хвилює.

Дівчата різко замовкли.

Аріна повільно обернулася.

Діма стояв за кілька кроків позаду них.

Руки в кишенях худі.

Спокійний.

Занадто спокійний.

Але щось у його погляді змусило дівчат миттєво збліднути.

— Ми просто розмовляли, — швидко сказала одна з них.