Розділ 15

Я продовжувала мовчки робити його завдання, намагаючись зосередитися на конспектах і формулах.

Діма приніс мені гарячу каву, поставив горнятко поруч із ноутбуком і, на подив Аріни, більше нічого не сказав.

Просто вийшов із кімнати, прикривши двері.

Наче справді вирішив не заважати.

Тиша поступово стала майже затишною.

Лише клацання клавіш, шелест сторінок і легкий аромат кави.

Минуло приблизно годину, коли Аріна раптом різко насупилася.

Низ живота неприємно скрутило.

Вона завмерла, повільно видихаючи.

Тільки не зараз...

Біль посилився ще за кілька хвилин.

Знайомий.

Дуже.

Аріна швидко потягнулася до телефону й відкрила застосунок.

І майже одразу тихо вилаялася собі під ніс.

Сьогодні.

Чорт.

Вона зовсім забула.

Паніка накрила миттєво.

Якщо місячні почнуться зараз...

Господи.

Їй ще їхати додому через пів міста.

Аріна різко закрила ноутбук і почала швидко збирати речі.

Телефон.

Навушники.

Зошити.

Надто різко.

Надто нервово.

Двері кімнати майже одразу відчинилися.

Діма з'явився на порозі й насупився.

— Що сталося?

— Нічого, — надто швидко відповіла Аріна. — Мені просто терміново треба піти.

Він одразу зрозумів, що вона бреше.

Звісно, зрозумів.

— Барська.

— Я вдома дороблю твої завдання, правда, просто мені треба...

Вона запнулася.

Тому що пояснити це вголос виявилося несподівано складно.

Діма уважно дивився на неї кілька секунд.

Потім повільно підійшов ближче.

— Тобі погано?

Аріна роздратовано видихнула.

Живіт знову неприємно скрутило.

— Можна й так сказати.

— Що болить?

— Дімо...

— Що?

Вона на секунду заплющила очі.

Господи.

— Це... жіноче.

Тиша.

На його обличчі вперше за весь час з’явилося абсолютно щире нерозуміння.

— У сенсі?

Аріна відчула, як починають палати щоки.

— Господи, Громов, не змушуй мене вимовляти це вголос...

Він усе ще дивився нерозуміюче.

І тоді вона максимально тихо пробурмотіла:

— Місячні.

Секунда.

Друга.

І раптом вираз його обличчя різко змінився.

Наче всі деталі нарешті склалися докупи.

— А.

Дуже змістовно.

Аріна схопила сумку.

— Так. «А». Тому мені треба в аптеку і додому. Терміново.

Вона вже попрямувала до дверей, але Діма несподівано взяв її за зап’ястя.

Не різко.

Просто зупинив.

— Сядь назад.

— Дімо...

— Сядь, Аріно.

Вона роздратовано подивилася на нього.

— Я сама впораюся.

— Я знаю.

— Тоді відпусти мене.

Але він уже діставав ключі з кишені.

— Я скоро повернуся.

— Громов, ні, не треба!

Він навіть слухати не став.

Просто вийшов із квартири.

Двері зачинилися.

Аріна кілька секунд приголомшено дивилася йому вслід.

— Та ти знущаєшся...

Живіт знову болісно скрутило.

Вона повільно опустилася назад на стілець і закрила обличчя руками.

Господи.

Тільки цього їй ще бракувало.

Діма повернувся приблизно за двадцять хвилин.

І коли Аріна побачила величезний пакет у його руках —

вона втратила дар мови.

— Ти...

Він мовчки поставив пакет на стіл.

Аріна обережно зазирнула всередину.

І мало не задихнулася від шоку.

Прокладки.

Різних фірм.

Різних розмірів.

«Про всяк випадок».

Тампони.

Знеболювальне.

Пляшка води.

І...

господи.

Шоколад.

Батончики.

Печиво.

Мармелад.

Здається, він скупив половину магазину.

Аріна повільно підняла на нього погляд.

— Ти серйозно?..

Діма знизав плечима, ніби нічого особливого не сталося.

— Я не знав, які саме тобі потрібні.

У неї всередині раптом стало якось надто тепло.

І водночас жахливо ніяково.

— Тому купив майже все? — тихо запитала вона.

— Зате точно вгадав.

Аріна несподівано тихо розсміялася.

Зовсім нервово.

Потім швидко витягла потрібну упаковку й майже зникла у ванній.

І лише зачинивши двері, нарешті змогла нормально видихнути.

Слава Богу.

Він устиг вчасно.

Аріна вийшла з ванної набагато спокійнішою.

Принаймні фізично.

Емоційно все було значно гірше.

Тому що на кухонному столі досі лежав той величезний пакет, який Діма, здається, збирав у стані легкої паніки.

Він сидів на дивані з телефоном у руках і підняв погляд, щойно вона з’явилася.

— Жива?

— Майже.

Діма кивнув із таким серйозним виглядом, ніби йшлося щонайменше про операцію на серці.

Аріна не витримала й тихо пирхнула.

Потім знову подивилася на пакет.

І чим довше дивилася — тим сильніше їй хотілося сміятися.

— Громов...

— Мм?

Вона повільно дістала ще одну упаковку прокладок.

Потім другу.

Потім третю.

— Ти пограбував аптеку?

— Я перестрахувався.

— Тут запас на пів року.

— Зате ти не помреш.

Аріна все-таки розсміялася.

Тихо.

Щиро.

Діма кілька секунд мовчки дивився на неї.

Наче просто перевіряв, чи справді їй стало краще.

А потім абсолютно спокійно додав:

— Я ще хотів узяти грілку, але якась жінка почала ставити надто багато запитань.

Очі Аріни стали величезними.

— Господи... ти ще й консультувався?!

— У мене не було вибору. Ці упаковки виглядають як таблиця складності в грі.

Вона закрила обличчя руками, починаючи сміятися ще сильніше.

— Ні, зачекай... ти реально вибирав за крапельками?