Розділ 14

Наступного ранку Аріна прокинулася незвично рано.

І перше, що згадала —

поцілунок.

Щоки миттєво спалахнули жаром.

Вона різко зарилася обличчям у подушку.

— Боже...

Серце зрадницьки стиснулося від одного лише спогаду про його руки, про те, як він дивився на неї після, і того хрипкого: «Пробач».

Спати далі вже було неможливо.

Аріна потягнулася до ноутбука, радше за звичкою відкриваючи сайт зі своєю книгою.

І завмерла.

Сповіщення.

Їх було... надто багато.

Коментарі з’являлися один за одним.

«ЦЯ ГЛАВА МЕНЕ ВБИЛА».

«Я НЕ ДИХАЛА».

«Авторко, ви що творите?!»

«Хімія між героями просто божевільна».

«Це найкраща глава за весь час».

Перегляди росли просто на очах.

Підписки теж.

Книга буквально злітала вгору.

Аріна приголомшено дивилася на екран кілька секунд.

А потім раптом схопилася з ліжка.

— БОЖЕ МІЙ!

Вона почала сміятися, кружляючи кімнатою босоніж і ледь не збиваючи стілець.

Щастя накрило її різко й повністю.

Тому що це було саме те відчуття, заради якого вона колись узагалі почала писати.

Коли люди відчувають разом із тобою.

Коли історія оживає.

Аріна схопила подушку й притиснула її до себе, сміючись, як дитина.

— Ні, це ненормально... це взагалі ненормально...

Телефон одразу завібрував.

Ніколь.

Звісно.

Аріна усміхнулася й одразу відкрила чат.

Повідомлення летіли одне за одним.

«ТИ ЖИВА?!»

«Я ПРОЧИТАЛА ГЛАВУ О ТРЕТІЙ НОЧІ».

«Я ВИМАГАЮ ПРОДОВЖЕННЯ».

«АРА РЕД, ТИ МЕНЕ ЗНИЩИЛА».

Аріна тихо розсміялася й плюхнулася назад на ліжко.

Друкувати довелося швидко.

Бо Ніколь, як завжди, перебувала в стані емоційного лиха.

— Взагалі-то я сама себе знищила цією главою, — пробурмотіла Аріна собі під ніс.

Вона трохи повагалася.

А потім усе ж написала правду.

Про вчорашній вечір.

Про провулок.

Про бійку.

Про поцілунок.

Відповідь прийшла майже миттєво.

«Я ТАК І ЗНАЛА».

Аріна закотила очі, уже заздалегідь розуміючи, до чого все йде.

«Ніколь, заспокойся».

«Ні».

«Так».

«Ні».

Аріна пирхнула.

Типова Ніколь.

Наступне повідомлення з’явилося майже одразу.

«Ти розумієш, що ви вже звучите як головні герої твоєї ж книги?»

Усмішка на обличчі Аріни повільно здригнулася.

Тому що...

Чорт забирай.

Іноді це справді починало лякати.

Вона швидко надрукувала:

«Не вигадуй. Ми з Дімою взагалі з різних світів».

Аріна важко видихнула й відкинулася на подушки.

Телефон повільно опустився поруч.

Усмішка все ще залишалася на губах.

Але всередині знову починало неприємно тягнути.

Тому що, як би вона не раділа успіху глави...

Криза нікуди не зникла.

Це був лише сплеск.

Швидкоплинне натхнення, народжене надто сильними емоціями.

А про що далі?

Що тепер писати?

Як утримати історію?

Як знову не впертися в порожнечу?

Вона подивилася на відкритий документ.

Курсор блимав на порожньому рядку.

Надто знайомо.

Надто тривожно.

І вперше за цей ранок радість почала повільно змішуватися зі страхом.

Телефон завібрував саме в той момент, коли Аріна знову намагалася змусити себе написати бодай рядок.

Вона машинально потягнулася до екрана.

Діма.

Лише одне повідомлення:

«Чекаю тебе в себе вдома о 3-й».

Аріна насупилася.

Ні «привіт».

Ні пояснень.

Ні навіть запитання.

Типово.

Вона швидко надрукувала відповідь:

«Не вийде».

Повідомлення прочиталося майже одразу.

А за кілька секунд прийшло нове:

«Тоді завтра твій текст піде по руках усього універу».

Аріна втупилася в екран.

Секунда.

Друга.

— Та ти охрінів...

Вона різко сіла рівніше, перечитуючи повідомлення ще раз.

Ось такого вона точно не очікувала.

Після вчорашнього вечора.

Після того поцілунку.

У грудях неприємно кольнуло роздратування.

Звісно.

А чого вона взагалі чекала?

Що щось зміниться?

Це ж Діма.

Вона шумно видихнула й швидко надрукувала:

«А, так. Я забула, що я рабиня».

Пауза.

Потім додала:

«О 3-й буду в тебе».

Повідомлення прочиталося.

Але відповіді більше не було.

І чомусь це дратувало ще сильніше.

Наче він просто був упевнений, що вона прийде.

Хоча...

Чорт забирай.

Він мав рацію.

Усю дорогу до його будинку Аріна злилася.

На нього.

На себе.

На цей ідіотський поцілунок, який тепер постійно спливав у голові в найневідповідніші моменти.

Вона чудово розуміла реальність.

Такі, як Діма, не закохуються після одного поцілунку.

Для нього це, найімовірніше, взагалі нічого не означало.

Мить.

Емоції.

Зрив.

І все.

Аріна надто давно перестала вірити в казки, щоб вигадувати собі зайве.

Тому ні.

Жодних ілюзій.

Рабиня то рабиня.

Рівно о третій вона стояла біля його дверей.

І роздратування всередині лише посилилося, коли вона зрозуміла, що все-таки прийшла.

Аріна натиснула на дзвінок.

Тиша.

За кілька секунд почулися кроки.

Двері відчинилися.

І серце зрадницьки збилося з ритму.