Розділ 13

Минуло два дні.

Тихих.

Звичайних.

Університет.

Гуртожиток.

Лекції.

Кава зранку.

Спроби вдавати, що життя знову стало нормальним.

Діма дотримувався правил.

У стінах університету він до неї не підходив. Не заговорював. Навіть не дивився надто довго. Іноді Аріна помічала його десь у коридорі чи біля сходів — і він спокійно проходив повз, ніби вони взагалі ледь знайомі.

І чомусь це дратувало сильніше, ніж мало б.

Одного разу вона побачила його біля корпусу з якоюсь дівчиною.

Високою. Вродливою. З ідеальною зачіскою і надто впевненою усмішкою.

Дівчина щось говорила, сміючись, а Діма недбало тримав руку на її талії. Потім нахилився ближче, і та задоволено усміхнулася.

Аріна майже одразу відвела погляд.

І спокійно видихнула.

От і чудово.

Нехай переключиться.

Нехай нарешті відчепиться від неї.

Так було правильно.

Тільки чомусь усередині все одно залишилося якесь неприємне відчуття.

Дуже маленьке.

Дуже дурне.

Тому вона просто придушила його і повернулася до важливішої проблеми.

Вона не могла писати.

Взагалі.

Відкривала документ — і сиділа перед порожнім екраном годинами.

Видаляла речення.

Переписувала діалоги.

Закривала ноутбук.

Відкривала знову.

Нічого.

Ніби хтось вимкнув у ній усе світло.

Читачі чекали на продовження. Сповіщення приходили одне за одним. Повідомлення. Коментарі. Теорії.

А в її голові була порожнеча.

У якийсь момент Аріна все ж здалася і написала коротке повідомлення від автора.

Що в неї творча криза.

Що їй дуже шкода.

Що вона обов’язково повернеться.

Вона очікувала розчарування.

Але натомість коментарі почали з’являтися один за одним:

«Відпочинь, ми зачекаємо».

«Іноді пауза потрібна, щоб потім видати щось неймовірне».

«Це не криза, це розгін перед новим етапом».

«Головне — не змушуй себе».

І чомусь від цього стало тепліше.

Аріна сиділа на ліжку, читаючи повідомлення, і вперше за кілька днів щиро усміхнулася.

У неї були хороші читачі.

Дуже.

Увечері вона все ж вибралася до магазину.

Закінчилися яйця.

І хліб.

На вулиці вже сутеніло. Повітря було холодним і вологим після недавнього дощу.

Пакет ліниво шарудів у руці, поки Аріна звертала до знайомого провулка.

І саме тоді почула крики.

Різкі.

Глухий удар.

Лайку.

Вона одразу завмерла.

Серце неприємно стиснулося.

Голоси долинали з глибини провулка.

Чоловічі.

Напружені.

А потім один із них пролунав особливо чітко.

Знайомо.

Надто знайомо.

Діма.

Аріна різко насупилася і обережно підійшла ближче.

Краще б вона цього не робила.

Бо, визирнувши з-за рогу, вона одразу все зрозуміла.

Ті самі хлопці.

За одягом.

За голосами.

Ті, що тоді били Антона.

Тільки тепер усе було навпаки.

Діма бив одного з них так, ніби взагалі забув, де знаходиться.

Інші намагалися підвестися, але він майже одразу знову валив їх на землю.

Один уже лежав біля стіни без свідомості.

Другий ледве рухався.

Третій щось хрипко говорив, закриваючи обличчя руками.

А Діма...

Боже.

Аріна ніколи не бачила його таким.

Жодних усмішок.

Жодних ігор.

Лише лють.

Справжня.

Темна.

Страшна.

Він знову вдарив хлопця об стіну, і в Аріни всередині все різко стиснулося.

Ні.

Це вже занадто.

— Дімо!

Він навіть не озирнувся.

Ніби взагалі не почув.

Вона зробила крок уперед.

— Дімо, досить!

Жодної реакції.

Він продовжував бити.

І саме тоді Аріна зрозуміла:

ще трохи — і він справді перейде межу.

Руки здригнулися самі собою.

Вона швидко полізла до кишені худі, дістала петарду й запальничку.

Клацання.

І за секунду кинула її вбік.

Оглушливий вибух розірвав тишу провулка.

Цього разу голосніше.

Набагато.

Діма різко завмер.

Тиша вдарила майже фізично.

Він повільно повернув голову.

І подивився просто на неї.

У Аріни миттєво похололи руки.

Навіть у темряві його очі здавалися майже чорними.

Погляд був таким, що по спині побігли мурашки.

Лють нікуди не зникла.

Вона буквально відчувалася в тому, як напружені його плечі. Як важко він дихає. Як стиснуті кулаки.

Аріна раптом зрозуміла, що їй справді страшно.

По-справжньому.

І, здається...

Він це помітив.

Бо кілька секунд Діма просто дивився на неї.

Потім повільно перевів погляд униз — на хлопця біля стіни.

Схопив його за комір і різко смикнув угору.

— Ще раз побачу когось із вас поруч із людьми, які слабші, — тихо промовив він, — пошкодуєте, що взагалі народилися.

Хлопець тремтів.

Діма нахилився ще ближче.

— І якщо через вас постраждає бодай хтось іще... так легко ви вже не відбудетеся.

Він різко відпустив його.

Голова хлопця глухо вдарилася об стіну.

Після цього Діма випростався.

І пішов до Аріни.

Повільно.

Спокійно.

Від цього було лише гірше.

Серце калатало так сильно, що їй здавалося — він зараз почує.

Коли він зупинився поруч, Аріна мимоволі затримала подих.

Від нього пахло холодом, сигаретами й чимось металевим.

Кров’ю.

Боже.

Не сказавши ані слова, Діма взяв її за руку.

Міцно.

І просто повів геть із провулка.

Вони йшли мовчки.

Вулиця здавалася надто тихою після всього, що щойно сталося.

Аріна не намагалася вирватися.