Розділ 12

Ранок настав надто рано.

Аріна прокинулася від відчуття, ніби хтось щойно відчинив двері.

Крізь сон вона насупилася й сильніше закуталася в ковдру.

Тиша.

Кроки.

Потім знову тиша.

Але сон уже почав повільно розсипатися.

Тим часом Антон, щойно повернувшись із лікарні, втомлено кинув ключі на тумбу в коридорі й попрямував до кімнати.

Він розраховував побачити порожню квартиру.

Максимум — сплячого брата після чергової нічної гулянки.

Але коли відчинив двері своєї кімнати, завмер.

На його ліжку спала дівчина.

Антон здивовано кліпнув.

Темне волосся розсипалося по подушці, ковдра майже повністю приховувала обличчя, але він упізнав її одразу.

Аріна.

Він тихо прикрив двері назад.

Будити її не став.

Натомість попрямував до кімнати брата.

І ось там картина вже була звичнішою.

Діма спав просто в одязі, розвалившись упоперек ліжка.

У кімнаті стояв такий стійкий запах перегару, що Антон скривився ще з порога.

— Ну тут хоча б усе зрозуміло, — пробурмотів він собі під ніс.

Але от що Аріна робила в його кімнаті...

Це було вже інше питання.

Антон тихо хмикнув і вийшов на кухню.

За кілька хвилин квартиру почав наповнювати запах свіжої кави.

Саме тоді з коридору почувся роздратований голос:

— Та що це взагалі за ідіотські двері...

Кроки.

А потім Аріна зайшла на кухню.

З розкуйовдженим після сну волоссям, у пом’ятій футболці та з абсолютно невдоволеним виразом обличчя.

Але щойно вона підняла погляд і побачила Антона, як різко завмерла.

Тиша.

Здається, вона очікувала побачити будь-кого.

Тільки не його.

Антон спокійно зробив ковток кави, спостерігаючи за її реакцією.

— Доброго ранку.

Аріна кліпнула.

— Ти...

— Я.

Вона виглядала так, ніби зараз подумки переглядає всі свої життєві рішення.

Особливо ті, що привели її сюди.

Антон ледь помітно усміхнувся.

— Каву будеш?

Кілька секунд вона мовчала.

Потім втомлено видихнула:

— Так.

— Хороша відповідь.

Він повернувся до кавомашини.

Аріна все ще виглядала трохи розгубленою.

— Я... мабуть, спочатку приведу себе до ладу.

— У ванній у комоді є нова зубна щітка.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Дякую.

— Нема за що.

На секунду між ними зависла дивна тиша.

Без звичної напруги.

Без підколів.

Просто спокійна.

І це чомусь відчувалося дуже незвично після Діми.

Аріна швидко відвела погляд і попрямувала до ванної.

А Антон залишився на кухні, задумливо дивлячись їй услід.

Тому що запитань у нього ставало дедалі більше.

Коли Аріна повернулася на кухню, квартира вже остаточно прокинулася.

Пахло кавою.

За вікном було похмуро, а всередині — несподівано спокійно.

Антон сидів за столом у темній футболці, ліниво гортаючи щось у телефоні. Виглядав він втомленим, але поруч із ним чомусь не хотілося постійно тримати оборону, як поруч із Дімою.

Це насторожувало.

— Тримай, — він посунув до неї горнятко.

— Дякую.

Аріна сіла навпроти й зробила перший ковток.

Господи.

Найкраща кава в її житті.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім Антон раптом усміхнувся:

— Як розумію, двері все-таки вирішили зачинитися?

Аріна одразу насупилася.

— Це взагалі нормально?!

Він розсміявся.

Тихо, без насмішки.

— Іноді вони самі захлопуються. Потім відчинити можна тільки ключем.

Вона повільно поставила горнятко на стіл.

— Прекрасно. Просто прекрасно.

— Ти не перша жертва цієї квартири.

— Сподіваюся, остання.

— Сумніваюся.

Аріна важко зітхнула й дістала телефон, щоб подивитися час.

Екран засвітився тріщинами.

Антон помітив це одразу.

І насупився.

— Ти досі ходиш із цією стародавньою цеглиною?

Вона здивовано підняла погляд.

— У сенсі?

— Я ж просив Діму купити тобі телефон.

Пауза.

— На знак подяки за моє порятунок.

Аріна відкрила рота, збираючись відповісти, але в цей момент на кухню зайшов Діма.

Точніше — вповз.

Виглядав він трохи пом’ятим.

Волосся розкуйовджене.

Футболка перекручена.

Погляд сонний і вкрай невдоволений життям.

Але навіть у такому стані він виглядав надто... добре.

Це дратувало.

— Вона відмовилася, — хрипко сказав Діма замість неї. — І повернула його назад.

Він підійшов до шафки, відчинив її та дістав знайомий пакет.

Той самий.

З айфоном.

Діма мовчки поклав його на стіл перед Аріною.

Тиша.

Тепер уже вони з Антоном дивилися на нього.

Сам Діма виглядав людиною, яка пережила особисту війну.

Він дістав склянку, налив води, кинув туди таблетку аспірину й кілька секунд спостерігав, як вона шипить.

Потім жадібно випив усе залпом.

Скривився.

— Ніколи більше не п'ю.

Антон хмикнув:

— Брешеш.

— Можливо.

Аріна мовчки спостерігала за цим спектаклем.

І чомусь їй було смішно.

Зовсім трішки.

Діма втомлено провів рукою по обличчю й попрямував до виходу з кухні.

Але біля дверей зупинився.

— Артеме, завари мені кави.

На кухні зависла пауза.

Антон повільно підняв брову.

Аріна теж.

Діма насупився.

— Чого?

Антон уже відверто усміхався.

— Я взагалі-то Антон.

Пауза.

Діма заплющив очі.

— Мені дуже погано.

— Це не виправдання.

— Для мене — так.

Аріна не витримала й тихо розсміялася в горнятко.

Діма повільно повернув голову в її бік.

— Не смійся, Барська.