Розділ 10

Минув тиждень.

Тихий.

Дивний.

Життя ніби знову повернулося у звичне русло.

Пари. Конспекти. Гуртожиток. Нічні розділи. Ранкова кава.

Аріна знову сиділа на перших рядах, записувала лекції рівним почерком і робила вигляд, що її нічого не турбує.

І майже виходило.

Діму вона більше не бачила.

Ні в коридорах.

Ні біля аудиторій.

Навіть випадково.

Спочатку це напружувало.

Потім — почало дратувати.

Наче він спеціально зник.

І чомусь саме це не давало спокою сильніше, ніж його присутність.

Вона більше не ходила до нього.

Він не писав.

Не з'являвся.

Не нагадував про себе.

Лише тека з її текстом усе ще залишалася в нього.

Іноді Аріна ловила себе на думці:

а чи читає він далі?

І одразу ж злилася на себе за це.

Того дня вона сиділа в їдальні сама.

Як завжди.

Таця. Чай. Щось несмачне з меню.

Телефон лежав поруч екраном донизу.

Усе було спокійно рівно до того моменту, поки за сусіднім столиком не пролунало знайоме ім'я.

— Ні, ну ви бачили його руки?..

Аріна завмерла.

— Господи, я б багато віддала, щоб він мене ними хоча б обійняв.

Сміх.

— Та ви взагалі бачили його тіло?

— Я бачила його в басейні на другому курсі.

— І?

— І після цього в мене проблеми з чоловіками.

Новий вибух сміху.

Аріна повільно відпила чай, намагаючись дивитися тільки у свою тарілку.

Не слухати.

Взагалі.

— Та годі тіло... мене інше цікавить.

— БОЖЕ МІЙ, знову ти за своє.

— Ні, ну серйозно! Як думаєте... який у нього розмір?

Аріна вдавилася чаєм.

Щоки спалахнули миттєво.

— Та сто відсотків великий.

— Скільки? Давай у сантиметрах.

— Двадцять.

— Нє-е-е. Такі красиві завжди переоцінені.

— Кажу тобі...

— Та замовкніть ви!

Сміх став ще голоснішим.

Аріна різко підвелася з-за столу.

Ні.

Досить.

Вона швидко почала збирати речі, ледь не впустивши телефон.

Щоки палали.

Господи...

Вони справді обговорюють це посеред їдальні?!

Вона схопила тацю, віднесла її майже автоматично й буквально вилетіла з їдальні.

Надто швидко.

Поворот.

Крок. І-

Вона врізалася в когось.

Міцні руки одразу лягли їй на плечі, утримуючи від падіння.

— Обережніше, — знайомий голос пролунав надто близько.

Серце різко вдарило в грудях.

Діма.

Аріна завмерла.

Він дивився на неї згори вниз спокійно, але в очах уже з'являлося щось схоже на усмішку.

— Куди ти так біжиш?

Вона відвела погляд.

Надто швидко.

— Від жахливих чуток.

Він трохи підняв брову.

— Навіть так?

Пауза.

— І що ж такого жахливого ти почула?

— Нічого.

— Значить, настільки жахливе.

Вона стиснула губи.

Не відповідати.

Просто піти.

Але після тижня тиші, після його постійного тиску, після цих дурнуватих розмов в їдальні...

Щось усередині сіпнулося.

— Там... — вона невизначено махнула рукою в бік їдальні, — дівчата обговорювали тебе.

— Сподіваюся, тільки хороше.

Вона закотила очі.

— Повір, тобі краще цього не знати.

Він уже відверто усміхнувся.

— Тепер мені точно цікаво.

Аріна шумно видихнула.

— Вони сперечалися.

— Мм?

— Про розмір.

Пауза.

Діма кліпнув.

— Чого саме?

Вона заплющила очі на секунду.

Господи, чому ця розмова взагалі відбувається?

Потім різко тицьнула пальцем у бік їдальні.

— Твого ствола, ясно?! Вони так і не дійшли згоди, скільки там сантиметрів!

Тиша.

Секунда.

І раптом—

Діма розсміявся.

По-справжньому.

Не всміхнувся.

Не хмикнув.

Розсміявся.

Він навіть трохи зігнувся, коротко схопившись рукою за живіт.

— Зачекай... — видихнув він крізь сміх. — Вони обговорювали це... в їдальні?

Аріна стояла червона, мов пожежна машина.

— От саме!

Він похитав головою, усе ще сміючись.

— Ні, я, звісно, знав, що дівчата обговорюють подібне...

Він подивився на неї.

— Але щоб настільки відкрито — це щось нове.

Аріна відвернулася.

— Можна я просто зникну?

— Ні.

Надто швидко.

Надто спокійно.

Він зробив крок ближче.

Потім ще один.

І перш ніж вона встигла щось сказати, нахилився до її вуха.

Надто близько.

Теплий подих ковзнув по шкірі.

— А ти? — тихо запитав він. — Не пам'ятаєш, який розмір вказала у книзі?

Світ раптом завмер.

Серце вдарило десь у горлі.

Він усе ще стояв близько.

Надто.

Аріна застигла, навіть переставши нормально дихати.

Думки сплуталися.

— Я... такого точно не писала, — випалила вона раніше, ніж встигла подумати.

Тиша.

Небезпечна.

Діма повільно відсторонився.

І лише тепер подивився їй просто в очі.

Спокійно.

Дуже спокійно.

Але погляд став іншим.

Точнішим.

— Так і думав, — тихо сказав він.

У Аріни всередині все обірвалося.

Чорт.

Чорт.

ЧОРТ.

Він вибив її з рівноваги.

Навмисно.

Змусив відповісти як автора.

Вона сама щойно підтвердила.

Ідіотка.

Аріна різко відвела погляд.

— Я... мені треба йти.

— Звісно.

Він навіть не намагався її зупинити.

І це чомусь було гірше.

Вона швидко відступила назад.

— Я згадала, що не віддала викладачеві роботу.

Брехня.

Жахлива.

Очевидна.

Але це було перше, що спало на думку.

Діма дивився на неї кілька секунд.