Розділ 9

POV Діма

Двері зачинилися.

Клац.

Тиша в квартирі стала густішою.

Діма не рухався.

Кілька секунд.

Потім повільно перевів погляд на стіл.

Тека.

Він підійшов, узяв її до рук.

Відкрив.

Ті самі сторінки. Ті самі рядки.

Але тепер — з іншим відчуттям.

Він сів.

Відкинувся на спинку дивана.

І почав читати.

Спочатку — швидко.

Поверхово.

Як і минулого разу.

Але вже за кілька абзаців погляд сповільнився.

Рядки чіпляли.

Не сюжетом.

Не подіями.

Ним.

Головний герой.

Він.

Та сама манера триматися.

Та сама холодна дистанція.

Та сама реакція на людей.

Діма насупився.

Перечитав один з абзаців.

«Він не підвищував голос. Йому це було не потрібно».

Кутик губ ледь помітно смикнувся.

— Серйозно?..

Він перегорнув далі.

Текст ставав глибшим.

Жорсткішим.

Відвертішим.

І тут...

Він завмер.

Сцена.

Надто особиста.

Надто... точна в емоціях.

Не у фактах.

У відчуттях.

Діма провів пальцем по рядку.

Повільно.

Наче перевіряючи, чи справді це написано.

— Ти справді так думаєш?..

Тиша не відповіла.

Він відкинувся назад.

Погляд залишився на тексті.

Це вже не дратувало.

Не викликало усмішки.

Це чіпляло.

Неприємно.

Але... цікаво.

Надто.

Він різко закрив теку.

Наче обірвав думку.

Провів рукою по потилиці.

Видихнув.

— Чорт...

Тепер це точно не було просто помилкою.

І не про текст.

Це було про неї.

Про те, як вона його бачить.

Про те, що вона дозволяє собі писати.

І водночас...

Ховається.

Діма усміхнувся.

Повільно.

— Сіра мишка...

Він знову відкрив теку.

Але вже не поспішав.

Читав уважніше.

Вчитувався.

Ловив деталі.

Інтонації.

Підтекст.

POV Аріна

Двері гуртожитку зачинилися за нею з глухим звуком.

Аріна навіть не пам'ятала, як дійшла.

Кроки. Дорога. Люди.

Усе — повз.

У руках — один аркуш.

Лише один.

Вона зайшла до кімнати, зачинила двері й притулилася до них спиною.

Глибокий вдих.

Не допоміг.

Вона повільно підійшла до ліжка і сіла.

Дивилася на сторінку.

Довго.

Наче це не текст.

А щось небезпечне.

— Частково... — тихо повторила вона його слова.

Маячня.

Повна маячня.

Але...

Вона стиснула аркуш сильніше.

Він же має рацію.

Не повністю.

Але...

Образ справді був списаний.

Вона різко відкинула аркуш на ліжко.

— Та ну ні...

Це не давало йому жодного права.

Взагалі ніякого.

І все ж...

Текст був у нього.

А отже — контроль теж.

Аріна сховала обличчя в долонях.

— Чорт...

Телефон завібрував.

Ніколь.

Звісно.

Аріна взяла його й відкрила чат.

Аріна:
«Він не віддав усе.»

Ніколь:
«Я навіть не здивована.»

Аріна:
«Залишив собі.»

Ніколь:
«Навіщо?»

Аріна:
«Сказав, що має право.»

Пауза.

Ніколь:
«ЩООО? 😂»

Аріна:
«Бо герой списаний з нього.»

Ніколь:
«Гаразд.»

«Це вже не смішно.»

Аріна заплющила очі.

— От саме...

Аріна:
«Він залишив собі майже все.»

Ніколь:
«І що ти будеш робити?»

Пальці завмерли над екраном.

Вона не знала.

Справді не знала.

Аріна:
«Не знаю.»

Ніколь:
«Тебе це бісить чи...»

Повідомлення не закінчилося.

Але Аріна зрозуміла.

Вона втупилася в екран.

Серце стиснулося.

— Чи?..

Пальці повільно надрукували:

Аріна:
«Бісить.»

Пауза.

І ще одне повідомлення:

«І...»

Вона зупинилася.

Стерла.

Написала знову.

«Я не розумію його.»

Надіслала.

І одразу відклала телефон.

Лягла на ліжко.

Втупилася в стелю.

У голові знову його голос.

«Цікавості.»

«До тебе.»

Вона різко перевернулася на бік.

— Ні.

Це просто тиск.

Маніпуляція.

Контроль.

І нічого більше.

Вона повторила це подумки ще раз.

І ще.

Але всередині щось не погоджувалося.

Надто спокійно він це сказав.

Надто впевнено.

Наче...

Він уже знав, що вона повернеться.

Аріна заплющила очі.

І вперше за весь цей час подумала не про текст.

А про нього.

— Чорт...