Розділ 8

Аріна стояла перед його дверима.

Тими самими.

Тепер уже не випадково.

Пакет із телефоном вона стискала в руках надто міцно — пальці побіліли.

Можна було розвернутися.

Думка з'явилася швидко.

Логічна.

Рятівна.

Але вона не зрушила з місця.

Натомість — натиснула на дзвінок.

Кроки за дверима почулися майже одразу.

Він не змусив чекати.

Двері відчинилися.

Діма.

Спокійний.

Наче знав, що вона прийде.

Його погляд ковзнув по ній зверху вниз.

Оцінка.

Фіксація.

— Швидко, — сказав він.

Без здивування.

Аріна стиснула пакет ще сильніше.

— Я прийшла по свій текст.

Ні «привіт».

Ні паузи.

Він ледь усміхнувся.

Відступив убік.

— Заходь.

Вона на мить завагалася.

Та все ж увійшла.

Квартира зустріла тишею.

Простір. Мінімалізм. Чисто. Надто.

І... справді.

Вікна.

Великі. Панорамні.

І так — брудні.

Аріна схрестила руки.

— Серйозно?..

Він зачинив двері за її спиною.

— Ти ж бачила, — спокійно відповів він.

Вона повернулася до нього.

— Я не прибиральниця.

Пауза.

Він зробив крок ближче.

— А я не бібліотека.

Тиша.

Один — один.

Аріна стиснула губи.

— Поверни мені текст.

— Умови ти чула.

Він пройшов повз неї до столу, ніби розмова вже була вирішена.

Наче вона — теж.

Це зачепило.

Сильно.

— Це безглуздо, — сказала вона, повертаючись до нього. — Ти справді збираєшся тримати мої речі через... вікна?

Він зупинився.

Повільно повернувся.

— Ні.

Пауза.

— Через тебе.

Серце збилося з ритму.

— Ти показала зайве, Аріно, — спокійно продовжив він. — Тепер мені цікаво.

Вона завмерла.

— Що саме?

Він підійшов ближче.

Надто.

— Де закінчується твій текст... — тихо сказав він, — і починаєшся ти.

Повітря стало густішим.

Аріна відвела погляд.

Інстинктивно.

Він одразу це помітив.

— Я ж казав, — його голос став нижчим, — дивись на мене.

Її пальці стиснулися.

Але цього разу...

Вона підняла погляд.

Сама.

Пауза затягнулася.

Щось змінилося.

Непомітно.

Але відчутно.

Діма ледь примружився.

— Уже краще.

Аріна різко видихнула.

— Ти отримаєш свої вікна.

Він хмикнув.

— Мої вікна?

— Так, — твердіше сказала вона. — Я їх помию. І ти повернеш мені текст.

Пауза.

Він дивився.

Довго.

Оцінюючи.

— Домовилися, — нарешті сказав він.

І це прозвучало майже... чесно.

Майже.

Він кивнув у бік кухні.

— Усе там.

Відро. Ганчірки.

Наче вона справді прийшла сюди... за цим.

Аріна пройшла повз нього.

Відчуваючи його погляд спиною.

Надто чітко.

Вона поставила пакет із телефоном на стіл.

— Це тобі.

Він навіть не подивився.

— Не мені.

— Я не візьму.

— Тоді віддай Антону.

— Він у лікарні.

— Значить, зачекає.

Вона стиснула губи.

— Це не подарунок. Це тиск.

Він усміхнувся.

— Ти починаєш розуміти.

Вона завмерла на секунду.

Потім відвернулася.

Досить.

Вона взяла ганчірку, відчинила вікно.

Холодне повітря вдарило в обличчя.

Руки працювали механічно.

Але думки...

Ні.

Вона відчувала його.

За спиною.

Не рухався.

Просто стояв.

Дивився.

— Ти завжди так вирішуєш питання? — запитала вона, не обертаючись.

— Як?

— Через контроль.

Пауза.

— Через цікавість, — спокійно відповів він.

Вона повернула голову.

— Я не об'єкт.

Він трохи схилив голову.

— Поки що ні.

Серце різко вдарилося об ребра.

— Але ти намагаєшся ним не бути, — додав він.

Тиша.

Вона знову відвернулася до вікна.

Руки здригнулися.

Зовсім трохи.

Але він це помітив.

— Не бійся, — тихо сказав він.

Вона завмерла.

— Я не боюся.

— Брешеш.

Пауза.

І раптом —

— Готово.

Вона різко випросталася, ніби ставлячи крапку.

Вікно блищало.

Майже ідеально.

Аріна повернулася до нього.

— Тепер текст.

Він не поспішав.

Підійшов до столу.

Взяв теку.

Ту саму.

Потримав у руках.

І подивився на неї.

— Забереш, — сказав він.

Серце стиснулося.

— Коли закінчиш.

Аріна насупилася.

— Я закінчила.

Він повільно похитав головою.

І перевів погляд на друге вікно.

Брудне.

— Не все.

Тиша.

І в цей момент вона зрозуміла.

Це лише початок.

Аріна перевела погляд на друге вікно.

Брудне.

Серце неприємно стиснулося.

— Ти знущаєшся? — тихо запитала вона.

Діма не відповів.

Просто стояв, спершись на стіл, і дивився на неї так, ніби вже знав, що вона зробить.

Це дратувало.

Сильніше, ніж мало б.

Аріна різко розвернулася до вікна, схопила ганчірку.

— Чудово. Давай закінчимо це.

Вона знову залізла на підвіконня, відчинила стулку.

Холодне повітря вдарило в обличчя.

Руки рухалися швидше, різкіше.

Не акуратно — вперто.

Наче вона намагалася стерти не бруд, а все, що сталося.

Тиша за спиною тиснула.

Він не йшов.

Не відволікався.

Просто був.

І це відчувалося шкірою.

— Ти завжди така? — раптом запитав він.

Вона завмерла на секунду.

— Яка?

— Вперта.

Аріна всміхнулася без усмішки.