Розділ 7

Ранок почався несподівано спокійно.

Без паніки.
Без думок про Діму.
Майже.

Аріна повільно навела лад у кімнаті, закинула прання, витерла пил — і раптом спіймала себе на дивному відчутті.

Тиша більше не тиснула.

Вона ввімкнула музику.
Гучніше, ніж зазвичай.

Ритм розлився кімнатою, і Аріна, сама не помітивши як, почала рухатися в такт. Легкі кроки, поворот, ледь помітна усмішка.

— Ну хоч хтось тут живе, — пробурмотіла вона собі під ніс.

Погляд упав на вікно.

Брудне.

Дуже.

— Чудово… — зітхнула вона. — Ось і заняття.

Аріна підтягнула табурет, поставила його біля вікна й залізла на нього.

Ганчірка. Вода. Впевнені рухи.

Ізсередини скло швидко стало чистішим… але не ідеальним.

Вона насупилася.

— Ні, так не піде.

Вікно скрипнуло, коли вона відчинила його навстіж. Холодне повітря одразу вдерлося в кімнату.

Аріна потягнулася назовні, намагаючись дістати кут.

Не вистачає.

Вона витягнулася сильніше.

— Та ну…

Ще трохи.

Вона підвелася навшпиньки.

Табуретка під ногами ледь помітно посунулася.

Секунда.

І цього вистачило.

Всередині все різко обірвалося.

Вона зрозуміла.

Я зараз впаду.

Світ ніби завмер.
Руки застигли в повітрі.
Серце пропустило удар.

Аріна заплющила очі.

Але падіння не сталося.

Замість цього — різкий ривок назад.

Тканина сорочки боляче натягнулася.

Хтось тримав її.

Міцно.

Надійно.

Вона різко вдихнула й повернула голову.

І завмерла.

— Ти…?

Діма.

Він не відповів.

Просто відпустив комір її сорочки — і в ту ж секунду перехопив її за боки, легко, але жорстко стягуючи з табуретки на підлогу.

— Ти взагалі нормальна? — спокійно сказав він, ніби йшлося про щось буденне.

Аріна все ще важко дихала.

— Я… я просто вікно мила…

Він коротко хмикнув.

— З третього поверху?

Вона опустила погляд.

— Дякую…

Пауза.

Він зробив крок ближче.

Занадто близько.

Його пальці торкнулися її підборіддя, піднімаючи обличчя вгору.

— Коли ти зі мною розмовляєш, — тихо промовив він, — дивись у очі.

Серце знову збилося.

Але цього разу — з іншої причини.

Аріна послухалася.

Підняла погляд.

І завмерла.

Він дивився прямо.

Без насмішки.
Без зайвих емоцій.

Але руку не прибрав.

— Навіщо ти прийшов?.. — тихо спитала вона.

Секунда.

Ніби він справді забув.

Потім погляд змінився.

Зібрався.

Він різко відпустив її і відійшов до столу.

Аріна видихнула лише тоді.

Діма спокійно оглянув кімнату, ніби був тут не вперше, і взяв невеликий пакет, що лежав на краю.

Повернувся.

Підійшов.

І простягнув їй.

— Антон просив передати, — сказав він.

Аріна насупилася.

— Що це?

— Подарунок, — коротко відповів він. — На подяку за те, що ти не пройшла повз.

Вона обережно взяла пакет.

Легкий.

— Він сам не міг прийти?

Діма злегка схилив голову.

— Міг.

Пауза.

— Але не прийшов.

Щось у його тоні насторожило її.

Аріна підняла очі.

— А ти?

— А я, — він ледь усміхнувся, — опинився в потрібний час.

Її губи ледь помітно сіпнулися.

— Другий раз поспіль.

Він подивився на неї довше звичайного.

— Збіги — рідкісна річ, Аріно.

Серце знову стиснулося.

— Або ти просто занадто часто потрапляєш у неприємності.

Тиша повисла між ними.

Тяжка.

Натягнута.

Аріна стиснула пакет у руках.

— Дякую… — тихо повторила вона.

Але вже не лише за порятунок.

Він нічого не відповів.

Просто дивився.

Аріна обережно розгорнула пакет.

Зазирнула всередину.

І одразу завмерла.

Айфон.

Новий.

Дорогий.

Занадто.

Вона різко закрила пакет, ніби обпеклася, і одразу простягнула його назад.

— Ні.

Діма не поспішав брати.

Просто дивився на неї.

— Я не можу це взяти, — додала вона тихіше, але твердо. — Це занадто дорогий подарунок.

Пауза.

Він повільно перевів погляд на пакет у її руках.

— Антон бачив твій телефон, — спокійно сказав він. — І вирішив, що тобі потрібен новий.

Аріна насупилася.

— Це не означає, що я маю його брати.

— Він так вирішив.

— А я — ні.

Тиша стала густішою.

Діма на секунду примружився, ніби оцінюючи, наскільки вона серйозна.

Потім зробив крок уперед, забрав пакет…

і так само спокійно поклав його назад на стіл.

— Я не кур’єр, — рівно промовив він. — Не хочеш — повернеш сама.

Його тон став жорсткішим.

Без крику.
Але з тиском.

Аріна стиснула губи.

Вона бачила — він уже на межі роздратування.

— Добре, — тихо сказала вона. — Я сама йому віддам.

Діма коротко кивнув.

Розмова була закрита.

Вона помовчала.

— Як він?..

Він уже збирався йти, але зупинився.

— У лікарні, — відповів без емоцій. — Жити буде.

Аріна видихнула трохи легше.

— Це… добре.

Пауза.

Він дивився на неї.

— Він мій молодший брат, — додав Діма через секунду.

Вона завмерла.

— Ясно…

Щось усередині зрушилося.

— І так, — продовжив він, — я вдячний, що ти не пройшла повз.

Це прозвучало дивно.

Занадто спокійно для подяки. Але й не формально.

Аріна кивнула.

— Я не могла інакше.

Він нічого не відповів.

Просто розвернувся і пішов до дверей.

Ще крок.

І він би вийшов.

Але—

— Зачекай.