Розділ 6

POV Аріна

Вихідний пройшов за книгою.

З самого ранку — за столом.

Ноутбук. Чернетки. Горнятко вже холодного чаю.

Я писала.

Спочатку повільно, через силу.

Потім швидше.

Потім майже не помічаючи часу.

Сюжет складався.

Герої починали дихати.

Інколи я ловила себе на тому, що посміхаюся екрану.

Інколи — що завмираю над однією фразою на кілька хвилин.

До вечора я вичавила з себе все.

Але це було… хороше «все».

Я завантажила нові глави на сайт, перевірила форматування і без зупинки відправила текст на друк.

Принтер тихо зажужжав.

Аркуші один за одним лягали в лоток.

Свіжі.

Теплі.

Справжні.

Я провела пальцями по краю паперу і тільки тоді зрозуміла, наскільки втомилася.

Очі пекли.

Шия затекла.

Спина нила так, ніби я розвантажувала вагони, а не сиділа за столом.

— Все, досить… — пробурмотіла я.

Потрібно було вийти.

Просто пройтися.

Провітрити голову.

Я накинула куртку і вийшла з гуртожитку.

Свіже повітря вдарило в обличчя одразу — холодне, бадьоре.

І… правильне.

Я повільно пішла в бік магазину, відчуваючи, як думки починають розплутуватися.

Сьогодні я справді добре попрацювала.

Рідкісне відчуття.

У магазині було тепло й надто яскраво.

Я взяла кошик… і, здається, трохи захопилася.

Шоколад.

Булочки.

Зефір.

— Чудовий набір, — тихо хмикнула я, викладаючи все на касу.

Мене швидко розрахували, і вже за хвилину я знову опинилася надворі.

Я не поспішала назад.

Просто йшла.

Хвилин тридцять.

Поки пальці не почали мерзнути, а вітер не почав пробиратися під куртку.

— Гаразд, досить на сьогодні, — видихнула я і повернула до гуртожитку.

До нього залишалося хвилин п’ять.

Коли я почула голоси.

Чоловічі.

Грубі.

Різкі.

Я сповільнила крок.

Прислухалася.

Мат.

Крики.

І звук удару.

Серце неприємно стиснулося.

Я обережно зробила ще кілька кроків уперед і побачила їх.

П’ятеро.

І один.

Вони оточили його, притиснули, не даючи вирватися.

— Серйозно?.. — видихнула я майже беззвучно.

Його повалили на землю.

Удар.

Ще.

Ногами.

По черзі.

Гуртом.

Мене сіпнуло.

Я завмерла.

На секунду.

На дві.

Мозок судомно перебрав варіанти.

Піти.

Покликати когось.

Зробити вигляд, що нічого не відбувається.

Але він…

Він навіть не намагався вже підвестися.

Просто закривався руками.

— Чорт… — прошепотіла я.

Рука сама ковзнула в кишеню.

Петарда.

Я навіть не одразу усвідомила, що роблю.

Дістала.

Запальничка.

Клац.

Полум’я здригнулося на вітрі.

— Тільки б…

Я підпалила гніт і, не даючи собі передумати, кинула її в бік натовпу.

Секунда.

Друга.

Хлопок.

Різкий.

Гучний.

Хлопці здригнулися.

Хтось відскочив.

Хтось вилаявся.

— Що за…?!

Вони почали озиратися, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Я й сама не до кінця усвідомлювала, на що розраховувала.

Але це спрацювало.

На мить.

Вони перестали його бити.

І цього вистачило.

Десь у далині завили сирени.

Справжні.

Чи мені здалося — я не знала.

Але вони почули.

Усі п’ятеро.

— Валимо! — рикнув один.

І за секунду їх уже не було.

Просто зникли.

Я видихнула тільки тоді, коли їхні кроки стихли.

— Господи…

Я швидко підійшла до хлопця і присіла поруч.

— Гей… чуєш мене?

Він важко повернув голову.

Обличчя побите.

Губа в крові.

Він тримався за бік.

Сильно.

Занадто.

— Що болить? — швидко запитала я, намагаючись не панікувати.

— Нормально… — хрипко видихнув він.

— Ненормально, — різко відповіла я. — Я викликаю швидку.

Я вже потягнулася до телефону, але він схопив мене за зап’ястя.

Слабко.

Але вперто.

— Не треба…

Я завмерла.

— Ти серйозно?

Він коротко кивнув, стиснувши зуби.

Я видихнула.

— Гаразд… але ти зараз встаєш. Зрозумів?

Він нічого не відповів.

Я обережно допомогла йому піднятися.

Він важко сперся на мене, закинувши руку мені на плечі.

Вага виявилася більшою, ніж я очікувала.

Але я втримала.

— До гуртожитку дійдеш?

Він слабко всміхнувся.

— Тепер… так.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Тоді пішли.

Ми повільно рушили вперед.

Крок за кроком.

До гуртожитку залишалося зовсім небагато.

Але чомусь здавалося, що ця відстань стала в рази довшою.

До кімнати ми дійшли повільно.

Кожен його крок віддавався напругою в моєму плечі.

Він майже не говорив.

Лише іноді сильніше стискав зуби.

Я штовхнула двері й завела його всередину.

— Сідай, — коротко сказала я, підводячи його до ліжка.

Він опустився важко, ніби разом із тілом на нього звалилася вся втома.

Я швидко ввімкнула світло.

І тільки тепер нормально його роздивилася.

Розбита губа.

Садна на щоці.

Кров уже почала підсихати.

І цей бік…

Він усе ще тримався за нього.

— Зараз, зачекай.

Я метнулася до тумбочки, дістала аптечку і повернулася.

— Буде неприємно, — попередила я, відкриваючи антисептик.

— Уже було, — хрипло всміхнувся він.

Я закотила очі.

— Дуже смішно.

Він замовк.

Я обережно торкнулася ватним диском рани на щоці.

Він сіпнувся.

— Терпи.