Розділ 5

POV Діма

Він навіть не подивився на неї.

Взяв файл. Гроші — в руку. Розвернувся і вийшов.

Як завжди. Без зайвих слів.

Реферат був просто завданням.

Такі речі не затримуються в голові.

Він збирався одразу віднести його викладачу, але кабінет виявився зачиненим.

Порожньо.

— Чудово, — коротко кинув він собі під ніс.

Отже, завтра.

Діма закинув папку назад у рюкзак і вийшов із корпусу, вже не думаючи про це.

День закінчився швидко.

Занадто звично.

Дім зустрів тишею. Він кинув ключі на тумбу, пройшов у кімнату, на ходу скидаючи куртку.

Рюкзак упав на диван.

Він би навіть не згадав про цей реферат.

Але згадав.

Сам не зрозумів чому.

Діма повернувся, дістав папку і відкрив її — швидше за звичкою, ніж із цікавості.

Перші секунди він просто дивився на текст.

Потім насупився.

Це був не реферат.

Він перегорнув сторінку.

Ще одну.

І ще.

Не науковий текст.

Не структура.

Не оформлення.

Це був уривок книги.

Вирваний.

Живий.

Діма повільно опустився на диван, не відриваючи погляду від рядків.

Він почав читати.

Перші абзаци — і всередині щось неприємно смикнуло.

Опис героя.

Занадто знайомий.

Чіткі деталі. Погляд. Манера триматися.

Він зупинився.

Перечитав.

Сумнівів не залишилося.

Списано.

З нього.

— Серйозно?.. — тихо хмикнув він.

Це вже починало дратувати.

Діма перегорнув далі.

Текст змінювався.

Ставав… відвертішим.

Він ковзав очима по рядках, не затримуючись на деталях, але вловлюючи загальний тон.

Занадто сміливо.

Занадто відкрито.

І абсолютно не вкладалося в образ тієї, хто це написала.

Та сама дівчина з опущеним поглядом.

Та, що пише всім реферати за гроші.

І це — вона?

Він відкинувся на спинку дивана, затримавши погляд на аркушах.

Дивне відчуття.

Не інтерес.

Швидше… дисонанс.

Він бачив, що текст не порожній.

Але й досвід у ньому був… сумнівний.

Це відчувалося.

Занадто багато спроби.

Занадто мало реальності.

Діма закрив папку.

Пальці на секунду затрималися на краю аркуша.

Потім він кинув її на стіл.

— Забавно.

Тиша в кімнаті стала густішою.

Він провів рукою по потилиці, задумливо дивлячись убік.

Це вже була не просто помилка.

Це було щось інше.

Вона не просто переплутала.

Вона показала зайве.

Випадково.

І тепер питання було не в тексті.

А в ній.

Діма усміхнувся.

Повільно.

Без емоцій.

— Книжкова черв’ячка…

Він перевів погляд на папку.

І в голові вже складалася думка.

Не поспішна.

Чітка.

Як її покарати.