Розділ 4

Пари тягнулися болісно довго.

Аріна майже не чула викладача. Слова проходили повз, не зачіпаючи свідомість. Вона то й справа дивилася на двері, на годинник, на людей — ніби будь-якої миті він міг з’явитися.

Але його не було.

Ні на першій парі.

Ні на другій.

Ні на третій.

І лише коли заняття закінчилися, вона побачила його.

Він стояв у коридорі біля виходу, оточений людьми. Як завжди. Сміх, розмови, чиїсь погляди — усе крутилося навколо нього, ніби він був центром цього світу.

Серце різко прискорилося.

Ось він.

Живий. Спокійний. Нормальний.

Отже… ще не знає?

Або…

Аріна ковтнула і, не даючи собі часу передумати, рушила просто до нього.

Кожен крок давався важко.

Занадто помітно.

Занадто близько.

Занадто… неправильно.

Люди неохоче розступалися. Хтось кидав на неї здивовані погляди.

Вона зупинилася поруч.

— Діма… — голос зрадницьки сів.

Він повернув голову.

Погляд — прямий. Холодний. Уважний.

Ніби одразу зчитав усе, що вона намагалася приховати.

— Так? — коротко.

Аріна стиснула пальці на ремінці сумки.

— Тобі… передали реферат?

Пауза.

Секунда.

Він дивився на неї трохи довше, ніж потрібно.

— Передали, — спокійно відповів він.

І все.

Він уже збирався відвернутися.

Піти.

Як завжди.

Але цього разу вона не дала.

Рука сама потягнулася вперед.

Аріна схопила його за зап’ястя.

Тепла шкіра. Міцні м’язи.

Він зупинився.

Повільно повернувся назад.

І подивився на неї впритул.

Цей погляд…

Від нього хотілося згорнутися. Зникнути. Стиснутися в крапку.

Ніби він бачив її наскрізь.

Аріна різко вдихнула.

— Ти… можеш… повернути… ті папери? — слова давалися важко, ламалися на півдорозі. — Які я вчора дала. Особисто.

Він не відповідав.

Просто дивився.

Занадто спокійно.

Занадто уважно.

Секунда.

Друга.

— Ще не дочитав, — нарешті промовив він.

І кутик його губ повільно сіпнувся.

Посмішка.

Легка. Майже непомітна.

Але від неї стало тільки гірше.

Аріна зблідла.

У голові стало порожньо.

Він… читав.

Він реально читав.

Вона стояла, ніби оглушена, і лише за кілька секунд зрозуміла, що все ще тримає його за руку.

Пальці стиснуті.

Занадто міцно.

Вона різко відпустила, ніби обпеклася.

— Я… — голос здригнувся. — Мені потрібно їх забрати.

Він трохи схилив голову.

— Навіщо?

Просте питання.

Але звучало як пастка.

— Я… не дочитала, — швидко сказала вона.

Він усміхнувся.

Тихо.

— Серйозно?

Аріна відвела погляд.

— Це взагалі не моє, — додала вже тихіше. — Я просто… переплутала файли.

Тиша.

Вона відчувала його погляд на собі.

Прямий. Тиснучий.

— Зручно, — нарешті сказав він.

Аріна стиснула губи.

— Будь ласка… просто поверни.

Він зробив крок ближче.

Настільки, що відстань між ними майже зникла.

Серце пропустило удар.

Вона підняла на нього очі.

— І ти справді думаєш, що я повірю в «це не моє»?

Аріна не відповіла.

Не змогла.

— Не переживай, — продовжив він так само спокійно. — Я нікому нічого не говорив.

Пауза.

— Поки.

Це слово вдарило найсильніше.

Вона завмерла.

— Але… — він трохи стиснув її підборіддя пальцями, змушуючи знову подивитися на нього. — Моє мовчання коштує дорого.

Повітря застрягло в горлі.

— І тобі доведеться за нього заплатити.

Він відпустив її так само різко, як і торкнувся.

Розвернувся.

І пішов.

Ніби нічого не сталося.

Аріна залишилася стояти посеред коридору.

Оглушена.

Бліда.

З порожнечею в голові і єдиним відлунням всередині:

Він прочитав.

Аріна вийшла з університету майже автоматично.

Двері за спиною грюкнули, відрізаючи шум коридорів, голоси, сміх — усе, що ще хвилину тому тиснуло з усіх боків. Надворі було прохолодно. Повітря вдарило в обличчя, але легше не стало.

Вона зупинилася на секунду біля сходів, ніби намагаючись зрозуміти, куди йти далі.

Думки плуталися.

Він прочитав.

Він знає.

Серце все ще билося надто швидко, ніби розмова не закінчилася, а продовжувалася десь усередині.

Аріна повільно пішла в бік гуртожитку. Кроки спочатку були нерівними, потім вирівнялися — звичний маршрут зробив своє. Люди проходили повз, хтось сміявся, хтось говорив телефоном, але все це звучало глухо, ніби крізь воду.

Перед очима стояв його погляд.

Холодний. Спокійний. Упевнений.

І ця фраза.

«Моє мовчання коштує дорого.»

Аріна різко видихнула.

— Чорт…

Рука сама потягнулася до кишені.

Телефон.

Єдине місце, де можна було хоча б трохи видихнути.

Екран засвітився.

Ніколь.

Аріна відкрила чат і на секунду завмерла, дивлячись на порожнє поле для повідомлення.

Пальці здригнулися.

Потім вона швидко набрала:

Аріна:
«Я поговорила з ним.»

Ніколь:
«І ти жива?»

Аріна:
«Поки.»

Ніколь:
«Він читав?»

Аріна:
«Так.»

Ніколь:
«Наскільки все погано?»

Аріна:
«Він не повірив, що це не моє.»

Ніколь:
«Ну хоч не ідіот.»

Аріна:
«Ніколь.»

Ніколь:
«Що він хоче?»

Аріна:
«Нічого не сказав.»

«Але дав зрозуміти.»

Ніколь:
«Звісно дав.»