Розділ 3

Аріна вже стояла біля потрібного під’їзду.

Знайшла швидко. Занадто швидко.

Ніби доля вирішила: страждай без затримок.

Піднявшись на потрібний поверх, вона зупинилася перед дверима.

Рука зависла в повітрі.

А якщо він уже прочитав?..

Серце неприємно стиснулося.

Секунда.

Друга.

Аріна різко видихнула і натиснула на дзвінок.

Тиша.

Ніхто не поспішав відчиняти.

Вона натиснула ще раз.

І тільки тепер — кроки.

Повільні. Неквапливі.

Двері відчинилися.

Аріна завмерла.

На порозі стояла дівчина. У чоловічій сорочці, нашвидкуруч накинутій на голе тіло. Волосся розпатлане, губи припухлі, погляд лінивий і невдоволений.

Картина склалася миттєво.

Зрозуміло.

— Привіт, — тихо сказала Аріна. — Діма вдома?

Дівчина окинула її поглядом з голови до ніг, ніби оцінюючи.

— Привіт, — протягнула без особливого ентузіазму. — Ми взагалі-то зайняті.

І вже почала зачиняти двері.

— Зачекай!

Аріна різко подалася вперед, не даючи їй закрити їх.

Швидко дістала з сумки папку і буквально вклала їй у руки.

— Передай йому, будь ласка. Це його реферат. А те, що я дала вчора… нехай поверне. Я переплутала.

Дівчина здивовано підняла брову.

— Переплутала? — хмикнула.

— Так, — коротко відповіла Аріна, намагаючись не дивитися їй в очі.

Пауза.

Потім та знизала плечима.

— Гаразд.

Забрала папку і зачинила двері просто перед її обличчям.

Повернувся клац замка.

Аріна залишилася стояти в тиші.

Але вже за секунду з-за дверей долинуло:

— Котик! Твоя мишка до тебе біжить!

Аріна скривилася.

Серйозно?..

Вона повільно видихнула, відвертаючись від дверей.

Боже, яка маячня.

Занадто приторно. Занадто награно.

Вона ніколи не писала таких реплік у своїх книгах.

І вже точно не думала, що почує їх у реальності.

Аріна вийшла з під’їзду і майже одразу попрямувала до зупинки.

Вона не озиралася.

Ніби якщо піде швидше — все це залишиться там. За зачиненими дверима. У чужій квартирі. У чужому житті.

Дорога додому пройшла як у тумані.

Люди заходили, виходили, хтось говорив, хтось сміявся — усе це проходило повз, не зачіпаючи.

У голові крутилася лише одна думка:

Він прочитає.

І від цього ставало фізично не по собі.

Коли Аріна нарешті зайшла в кімнату, скинула куртку просто на стілець і, навіть не роззуваючись, упала на ліжко.

Стеля.

Тиша.

І тиснуча порожнеча всередині.

Телефон у руці засвітився сам собою.

Ніколь.

Ніби відчула.

Аріна швидко відкрила чат.

Аріна:
«Ти зараз будеш сміятися.»

«Я переплутала файли.»

«І віддала йому не реферат.»

Ніколь:
«СТОП.»

«У ЯКОМУ СЕНСІ?»

Аріна:
«У прямому. Я віддала йому свої глави.»

Ніколь:
«Вибач, але це геніально.»

Аріна:
«Це не геніально. Це кінець.»

Ніколь:
«Та він навіть відкривати не буде. Такі, як він, максимум титульник дивляться»

Аріна:
«А якщо відкриє?..»

Ніколь:
«Не відкриє. Розслабся»

Аріна:
«Там… не просто текст»

Ніколь:
«Тим більше 😏 Може, трохи просвітиться»

Аріна:
«Дуже смішно»

Ніколь:
«Все нормально буде, не переживай.»

Аріна відклала телефон на груди і заплющила очі.

Слова Ніколь мали б заспокоїти.

Не відкриє.

Навіть дивитися не буде.

Логічно.

Правильно.

І все одно…

Всередині щось уперто не погоджувалося.

Занадто спокійно.

Занадто легко все це звучало.

Аріна повернула голову і втупилася в стелю.

А якщо відкриє?..

Думка знову повернулася.

Тихо. Вперто.

І вже не відпускала.