Розділ 2

Ніч видалася нескінченною.

Аріна не спала.

Вона крутилася в ліжку, скидала ковдру, знову натягувала її до підборіддя, заплющувала очі — і відразу розплющувала. Думки не відпускали. Вони крутилися в голові, наче заїжджена платівка.

Завтра.

Усі дізнаються.

Усі сміятимуться.

Дивитимуться.

Перешіптуватимуться.

Тикатимуть пальцями.

Від самої лише цієї думки всередині все стискалося.

Коли за вікном почало світати, Аріна вже не намагалася заснути. Просто лежала, втупившись у стелю, з порожнім, важким поглядом.

Підйом дався важко.

Вона рухалася повільно, ніби кожна дія вимагала зусиль. Одяглася, зібрала сумку, перевірила її кілька разів — і лише тоді помітила акуратно складений реферат.

Реферат Громова.

Справжній.

Той самий, який він мав отримати.

Аріна стиснула губи й поклала його до сумки.

Сьогодні вона все виправить.

Мусить.

Університет зустрів її звичним шумом, але сьогодні він здавався особливо гучним. Або ж це просто всередині в неї все було надто напружено.

Вона зупинилася біля входу.

Вирішила чекати.

Спіймати його до початку пар.

Пояснити.

Забрати.

Виправити цю жахливу помилку.

Хвилини тягнулися повільно.

Надто повільно.

Студенти проходили повз, хтось сміявся, хтось обговорював учорашній вечір, хтось поспішав на заняття. Аріна ловила поглядом кожного, сподіваючись побачити його.

Але його не було.

Серце почало битися швидше.

Пари ось-ось розпочнуться.

Його все немає.

Вона переступала з ноги на ногу, стискала ремінець сумки, озиралася знову і знову.

П'ять хвилин.

Пари вже почалися.

А його все немає.

— Може... я його пропустила?.. — прошепотіла вона, відчуваючи, як усередині піднімається нова хвиля паніки.

Ні.

Вона не могла.

Вона дивилася на всіх.

Стежила.

Але...

Аріна різко озирнулася довкола.

Люди проходили повз, зайняті своїми справами.

Ніхто не сміявся.

Ніхто не дивився на неї.

Ніхто не перешіптувався.

Отже...

Ще не знають.

Від цього стало трохи легше.

І водночас страшніше.

Тому що це «ще» могло закінчитися будь-якої миті.

Вона не знала, що робити.

Йти на пари?

Чекати далі?

Чи бігти шукати його по всьому університету?

Аріна повільно опустилася на сходи біля входу.

Холодний камінь неприємно відчувся крізь тканину, але вона навіть не звернула уваги.

Вона просто сиділа.

Стискала сумку.

І чекала.

Сама не знаючи — чого саме.

Вона прочекала його цілу пару.

Хвилини тягнулися повільно, липко, ніби знущаючись із неї.

Але він так і не з'явився.

Я вже збиралася йти, коли в натовпі студентів помітила знайоме обличчя.

Олена. Староста їхньої групи.

Серце неприємно сіпнулося.

Шанс.

Я рушила до неї, дорогою прокручуючи в голові слова.

Фрази плуталися. Сенс розпливався.

Спокійно. Просто запитати.

Я зупинилася поруч.

Олена різко повернулася, ковзнула по мені швидким оцінювальним поглядом.

— Тобі чого?

Я зам'ялася. Слова застрягли десь у горлі.

— Я... — ковтнула. — Ти не знаєш, де Діма?

Вона усміхнулася.

Навіть не приховуючи насмішки.

— О, ще одна, — протягнула глузливо. — Чергова фанатка?

Щоки миттєво спалахнули.

— Ні, — перебила я трохи різкіше, ніж планувала. — Мені потрібно віддати йому реферат.

Олена примружилася.

— Реферат?

— Так.

Вона на мить замислилася, а потім знизала плечима.

— Його сьогодні немає. Здається, захворів.

Усередині все неприємно стиснулося.

Чорт.

— А ти... — я нерішуче зробила крок ближче. — Не можеш дати його адресу?

Олена тихо хмикнула.

— Серйозно? Думаєш, я просто так роздаю адреси?

Звісно.

Я швидко розстебнула сумку, дістала файл і простягнула їй.

— Ось. Його робота. Я не брешу.

Вона пробіглася очима по титульній сторінці. Насмішка з її обличчя трохи зникла, але підозра залишилася.

Пауза затягнулася.

— Гаразд, — нарешті видихнула вона. — Запам'ятовуй.

Я затамувала подих.

Олена продиктувала адресу.

Слова ніби врізалися в пам'ять.

— Дякую, — видихнула я і, не чекаючи відповіді, розвернулася.

Я майже бігла.

До зупинки. До автобуса. До своєї помилки.

Навігатор показав: двадцять хвилин.

Без пересадок.

Слава Богу.

Я вчепилася в телефон, відчуваючи, як серце знову починає шалено калатати.