Розділ 1

Усю ніч я провела за роботою.

Поки мої однолітки розчинялися у вогнях нічних клубів, сміялися, закохувалися, марнували свою молодість — я сиділа за столом, втупившись в екран, і навчалася замість них. Писала курсові, реферати, дипломні роботи. За гроші. За чужі оцінки. За чуже життя.

В університеті для всіх я — сіра мишка. Та, на яку не дивляться, з якою не вітаються, яку не кличуть ні на вечірки, ні навіть просто посидіти після пар.

У школі було не краще.

Тоді я ще намагалася зрозуміти, що зі мною не так. Шукала причини в собі. Перебирала кожне слово, кожен погляд, кожну незручну паузу.

Чому я не вмію спілкуватися з людьми?

Я справді намагалася.

Але справжньої дружби в моєму житті так і не сталося.

Зате в мене є вона.

Моя інтернет-подруга.

Ми ніколи не бачилися, не чули голосів одна одної, але щодня листуємося, ділимося думками, сміємося з одних і тих самих речей. Вона читає мої книги. Чекає на кожен розділ. Відчуває героїв так, ніби вони живі.

У цьому світі я — не сіра мишка.

Я — Ара Ред.

Ім'я, за яким ховається все, чого мені бракує в реальності. Сміливість. Голос. Увага.

Мої книги читають. Їх люблять. Їх обговорюють.

Але ніхто не знає, що за цим псевдонімом стоїть Аріна Барська.

Дівчина, яку в реальному житті не помічають.

Увесь день я провела за рефератом одного мажора, який навіть не знає мого імені. А потім повернулася до своєї книги. До світу, де все по-справжньому.

Сцени були гарячими, напруженими — пальці ледь встигали за думками. Слова лилися самі собою, ніби я просто записувала те, що вже відбувалося десь усередині мене.

Закінчивши два розділи, я не стала відкладати — одразу відправила їх на друк. Так простіше. Потім менше роботи.

Я не просто пишу.

Я створюю свої книги сама — від першого рядка до останньої сторінки.

Знесилена, я склала ще теплі після принтера аркуші в акуратну стопку і, навіть не роздягаючись, впала на ліжко.

Сон накрив миттєво.

Ранок, звісно, не став винятком.

Я проспала.

Паніка накрила різко й звично. На ходу чищу зуби, однією рукою натягую одяг, іншою запихаю до сумки реферат. Вибігаю з гуртожитку, навіть не перевіривши, чи зачинила двері.

Добре, що університет через дорогу.

Я майже біжу, лавіруючи між людьми, намагаючись не думати ні про що, окрім часу.

До речі, з гуртожитком мені «пощастило».

Я живу сама.

Із сірими мишками не селяться.

Моя колишня сусідка давно переїхала — тепер вони живуть утрьох у кімнаті, розрахованій на двох. Здається, їм так навіть веселіше.

Я ж залишилася в тиші.

Як завжди.

Добігаю до аудиторії й сідаю на перший ряд, намагаючись відновити дихання.

Сьогодні мені пощастило.

Викладач запізнюється.

Пара пролетіла непомітно.

Я старанно записувала кожне слово викладача, виводячи рядки рівним почерком, ніби від цього залежало щось більше, ніж просто оцінка. Інші студенти поводилися звично: хтось зависав у телефоні, гортаючи стрічку, хтось відверто спав, поклавши голову на руки.

Щойно пролунав дзвінок, аудиторія ожила.

Стільці заскрипіли, зашурхотіли сумки, і вже за секунду майже всі зірвалися з місць, поспішаючи до їдальні, ніби там роздавали щось життєво важливе.

Я не поспішала.

Спокійно склала зошит, ручку, акуратно прибрала все до сумки.

І саме в цей момент двері аудиторії знову відчинилися.

Він.

Той самий мажор, для якого я писала реферат.

Дмитро Громов.

Його ім'я знали всі.

Про Громова ходили різні чутки. Казали, що він ніколи нічого не забуває. Що якщо його зачепити — він не влаштує скандал. Він просто зробить так, що ти сам пошкодуєш про своє народження.

І, здається, кожна дівчина в університеті хоча б раз уявляла себе поруч із ним. Вони самі тягнулися до нього, ловили його погляди, шукали привід опинитися ближче. Закохувалися.

Усі.

Окрім мене.

Так, він був красивим.

Надто красивим, щоб це було чесно. Чіткі риси обличчя, упевнений погляд, ідеально складене тіло — і навіть невеликий шрам на брові не псував його, а навпаки, додавав якоїсь небезпечної привабливості.

Але я не була його прихильницею.

А він — не мій принц.

І все ж...

Коли одного разу він підійшов до мене й замовив реферат, я чомусь пізніше зловила себе на дивній думці: починаючи писати нову книгу, я описала головного героя саме з нього.

Ті самі риси.

Той самий погляд.

Та сама холодна впевненість.

Мабуть, він просто надто яскраво закарбувався в пам'яті.

Або трапився на очі в потрібний момент.

Він підійшов до мене мовчки.

Як завжди.

Я так само мовчки дістала із сумки файл і простягнула йому.

Наші пальці на мить майже торкнулися одне одного, але він одразу забрав роботу, навіть не глянувши на мене.

З кишені джинсів він дістав гроші й так само без слів простягнув їх мені.

Ні «привіт».

Ні «дякую».

Ні навіть погляду.

Отримавши реферат, він розвернувся й пішов, ніби мене тут і не було.

Я провела його поглядом і тихо всміхнулася.

Ось він — класичний мажор.

Для них це нормально.

Підійти. Назвати тему. Запитати ціну. Уточнити терміни.

І зникнути.

Без імен. Без облич. Без зайвих слів.

Іноді мені здається, що для них я просто функція.

Не людина.

І, можливо... це навіть на краще.

Тому що, якщо чесно, я вже давно звикла бути «сірою мишкою».

І, можливо, так справді простіше.

Пари закінчилися.

Аріна вийшла з університету разом із потоком студентів, але, як завжди, трималася трохи осторонь, ніби між нею та рештою світу існувала невидима межа. Шум голосів, сміх, обговорення — усе це зливалося в єдиний фон, який вона давно навчилася не помічати.