43.1

Ліза

Мене розбирав розпач.

Усе почалося з початку.

Знову.

Знову, батько буде тягати мене по горе претендентах на звання нареченого. Знову, будуть ці принизливі поклони та реверанси. Знову...

Як же хотілося відразу розтоптати його плани ще в зародку. Варто просто сказати кілька слів...

Але я промовчала при перших його нападках на мене. Промовчала, коли він повчав мене, знову, надавав настанови.

Хотіла було висловити протест, коли батько віддав наказ, так саме наказ, не прохання, збиратися на звану вечерю. Хотіла...

Але мене зупинив Северин. Запевнив, що рано відкривати усі карти. Адже ми маємо козирі. Не варто так відразу припиняти гру, не наситившись здивуванням суперника. Хоч і суперником виступає власний батько.

Мати ж, як завше, була зайнята собою. У неї вистачало власних дивацтв у стосунках з батьком. Вони досі кохають один одного, це видно в їхніх очах, у їхніх діях. Але й завдають болю один одному, своїми вчинками, своїм, специфічним, коханням.

Дивний світ із дивними шляхами.

- Краще було б відкрити наші козирі, - буркнула Северину, на під'їзді до будинку батькового, чи то партнера, чи то друга, незрозуміло. - Щось мені не по собі, весь день, як на голках.

Северин хмикнув, позираючи у вікно, оцінював місцину. По задоволеному писку, можу сказати, що побачене сподобалось.

Сама ж і справді сиділа, наче на голках, знервована. Мене теліпало від обіду. Дивна тривожність не відпускала, скувала лещами серце. Щось говорила звірина сутність, тільки розібрати, те метання, не було змоги. Надто багато непевності витало в повітрі.

- Не бий на сполох раніше часу, - спокійно мовив брат, і де тільки, того спокою, набрався? - Якщо я все вірно розрахував, усе піде так, як нам потрібно.

- А якщо ні? То що тоді, як будемо відбиватися? - стривожено перепитала, для певності.

- Не сіпайся раніше ніж потрібно, можеш шкірити свої ікла на повну, але пазурі тримай у сховку, - давав настанови, добре що їхали окремо від батьків, інакше поговорити не вдалося б, - а якщо план піде під укіс - у тебе два козирі у рукавах.

- І які ж це козирі? - запитально здійняла брову.

- Я, твій люблячий братик, - провів рукою по своїй постаті, демонструючи себе коханого, чим викликав у мене сміх, - що завжди допоможе витягнути твій чарівний хвостик з халепи. А від недавно, ще твій Барсик, Яр, твоя істинна пара та безмежне кохання.

Від почутого видихнула полегшено. Це правда, вони моя опора зараз - підтримають, не дадуть впасти.

Проте, як часто буває, план дав осічку. Довелося показувати ікла та завзято скалитися, демонструючи свій непростий характер.

Тримала віра у себе, мого коханого та люблячого брата. Вірила, що наша правда стане вище батьківської. Адже не завжди старше покоління має рацію в своїх словах та вчинках. Інколи молодь знає краще, що їм потрібно.

От і я, не мала наміру здаватися під гнітом обставин.

Северин мовчав. Тримав усе під мовчазним контролем. Та я відчувала його підтримку. Він щось чекав, тому що не встрявав у суперечку.

На моє щастя претендент на звання нареченого - був проти. І це грало мені на руку. Я навіть прониклася повагою до нього. Сміливий хлоп, не побоявся відмовитися від усього, лиш би залишитися вільним. На таке не кожен здатен.

Усе втихло раптово.

Я аж повітрям вдавилася, коли уздріла Яра, що погосподарськи вмостився за столом. Ще й припросив продовжувати цікавезну розмову.

Після слів Северина я нарешті второпала, куди ми припхалися.

Ми в гостях у батьків Яра.