12.1

Важко прокидатися, та повертатися у реальність, але потрібно. Сни та подорожі у снах це звичайно цікаво, але живемо ми геть не снами та не мареннями. Якщо перебувати надто довго у небутті можна і зовсім не повернутися. Нікому ще не вдавалося прожити так, та і хіба це життя, так собі гуляння на задвірках свідомості та і все. Не моє це. Хочу повноцінного життя. Наповненого, сяючого емоціями та почуттями. Час виринати з марення. 

Як же мені болить усе тіло. Таке враження що я працювала не покладаючи рук кілька днів та ночей, без сну та відпочинку. Усі м'язи, навіть ті про які я і не особливо згадувала. Зараз можна було вивчати де які знаходяться.

Ох, а як же піднятися з ліжка? Сил немає щоб ворохнути рукою чи ногою. Що вже говорити про щось більше. Здається мені ще потрібно відпочити буде кілька годин, щоб мати сили хоча б на якісь дії.

Ще й хтось придавив величезною грілкою. Мені не холодно, якщо що, але судячи з усього питати мене ніхто не збирався. Я що так тремтіла від холоду, що потрібно було мене відігрівати?

Хоча все можливо, я ж не в курсі що робилося зі мною, коли я подорожувала у своїх мареннях. Та і чи все що я бачила було маренням та грою моєї фантазії, у цьому я не впевнена докінця. Занадто все було правдоподібно. Всі відчуття, дотики, звуки, навіть запахи. Так я пригадую всі ці відчуття і розпочинаю переконуватися, що це цілком могло бути і реальність. Тільки якась дика реальність, перекручена, часом дивовижна, у чомусь лякаюча та непередбачувана. Згодом розберуся що це таке було, можливо мені допоможе Барсик у цьому...

Барсик... Яр... як же тобі було зі мною возитися? І скільки часу я провалилася? Та і ще валяюся, здається і прийшла до тями, і мислення цілком ясне та повністю усвідомлене. А от навіть очі не відкрила. Таке безсилля всепоглинаюче. Ось з цим потрібно вже щось робити. Зібрати всю волю в кулак та діяти, набиратися сил неможливо без фізичного пробудження, тут самими думками та мисленням не поїси. Ох, яка ж я голодна. Зараз я зайцем не наїмся, мені щось більше, пристойніше за розмірами подавай. Таке враження що проковтнула б цілу косулю, і не скривилася. Отакий у мене голод.

Ледве розплющила очі. Сонячне світло різонуло зір. Примружилася щоб трішки звикнути з новими відчуттями. Потроху очі почали звикати до навколишнього середовища. Це вже добре, подолано ще одна сходинка на шляху відновлення.

Роздивилася навколо. Я точно у спальні. Тони навколо світлі та м'які, та і меблів мінімум, тільки ліжко на якому лежу, шафа, комод та крісло біля ліжка.

О, моя грілка виявилася не зовсім і річчю, а цілком собі привабливим хлопцем. Він мирно морів мені на вухо, утнувшись носом у моє волосся, та обійнявши мене притиснув до себе. Я ж не втечу. Наміру такого і немала, а якби і були думки, то явно не у такому немічному стані.

Певний час розглядала Барсика. Провела поглядом по умиротвореному обличчю, по складці між бровами, котра під час сну розгладилася... Згадала як він насуплює брови, коли щось обмірковує, і з'являється ця складочка, то як тобі потрібно було супитися щоб вона досі була видна?

Невтрималася, підняла руку, яку пробивало тремтіння втоми та виснаження хворобою, провела по тій складці, розгладила ще. Потім по вилицях ніжно пройшла пальцями, щоках, пробуючи на дотик щетину, що колеться. Піддавшись спокусі, провела по губам, окреслила їх контур.

Від моїх пестощів Яр здригнувся, відкрив очі. І стільки емоцій так промайнуло. Страх, зневіра, пізнання та нарешті полегшення та щастя.

- Нарешті... Нарешті, ти прокинулася...- посміхнувся та ще сильніше згріб у свої обійми.