4.2

Ліза

- Коли побачила тебе подумала - "ось воно, рішення, я скоро виберуся звідси". Але ні, і тебе ще затягнуло. Та ще ці браслети... Та щоб їх... - продемонструвала зап'ястя ошелешеному барсу. Я була відверто розчарована, не справдилися мої надії.

Вибралася з кільця його рук. Хоча і не хотілося, та мої емоції били через край, і мені потрібно заспокоїтися. Пішла вперед підбиваючи густу рослинність під ногами. Пташки співали на високих вікових деревах.

Все як завжди, і виходу звідси немає. Поки що немає, але колись я його знайду. Куди іду особливо не задумувалася, а варто було.

Кроків позаду я не чула. Барс міг залишитися стояти на тому ж місці, де я його і залишила, а міг іти цілком безшумно за мною, все ж таки досвідчений мисливець.

А те, що я його застала зненацька, було чисто випадковість, він ніби тоді взагалі літав десь у хмарах. Можливо тому і забрів у пастку лісу, мені на щастя. Так як я вже починала божеволіти сама без спілкування, нормального людського, а не з пташечками та зайчиками, ну і подекуди тікаючи і ховаючись від вовків.

От завжди хочу здаватися дорослою та розважливою, а виходить повна лажа. Сама так сталося і зараз. Хотіла щось продемонструвати та показати свій характер, а напоролася на вовка. Пощастило, не те слово. Спасибі, хоч одинак. Сидить, трощить нашу вчорашню косулю. Та щоб мене білки покусали.

Застигла стовпом. Так і що робити? Він мене вже помітив і скалить свої зубища, а паща то в нього страшна. Не нападає, і то добре. Стереже свою здобич, головне не стати новою.

За два місяці життя в лісі уперше потрапляю в таку дурнувату ситуацію. А все через що? Через свою тупість, образилася на барса, пішла не дивлячись куди, і не слідкуючи по сторонах. Тому-то і розплачуюсь за свою безпечність - зустріччю з дикою твариною.

Я здригнулася від доторку. Мій рот накрила рука, а на талію лягла інша, притискаючи до гарячого тіла.

- Не сіпайся, - прошепотів ледь чутно на вухо.

Видихнула полегшено. Я не сама. Яр зі мною. Не залишив. Пішов за мною.

Потягнув назад помаленьку. Надіється не вступати у бійку. Розумно. Навіщо привертати лишню увагу. Тим більше вовка зараз цікавить виключно косуля.

Яр

Ну і куди ділася та навіжена? Чому зійшла зі стежки? Вона що здуріла?

Знайшов біля місця де залишили рештки косулі. В мене серце похололо від побаченого. Ліза стоїть стовпом, а навпроти вовк скалиться над косульою. Потрібно забирати її, доки тварина не кинулася на дівчину, а в неї, явно ступор, може з того всього, і про оберт в барса забути.

Підібрався тихенько. Не привертаючи увагу вовка, разом з тим не випускаючи його з виду. Одночасно затулив Лізі рота, щоб з переляку репетувати не почала, і притиснув до себе за талію. Ще й на вухо шепнув.

- Не сіпайся.

Дівчина видихнула полегшено. Ну хоч щось. Значить не буде опиратися.

І помаленьку почав відтягувати свою дівчинку звідси. Надіюсь вовк надто голодний, щоб залишити косулю і кинутися за нами.

Коли ми були вже на пристойній відстані, пішли швидким кроком, плутаючи слід. Тепер я не випускав руку дівчини, мало куди знову рвоне, і на кого натрапить. Потім рятуй її симпатичне тільце від хижаків.

Йшли мовчки. Якби я почав говорити, то нагримав би на неї, за безпечність. Та всьому терпінню приходить кінець.

- І чим ти думала, коли йшла, куди ноги несуть? Чому по сторонам не дивишся? А якби я не пішов за тобою?

Все ж таки не стримався, я також не залізний, злякався за неї. Зупинився, почувши тихі схлипи позаду. Обернувся, та вона вся у сльозах. Я її відчитую, не дивлячись, що з малою коїться. А Лізу тиха істерика накрила. Оце я турботливий та уважний кавалер, ще пошукати потрібно таких.

- Ей, ти чого? Злякалася? Вибач, що накричав.

Тепер починаю заспокоювати, обійнявши, та заглядаючи у великі темні очі, якого ж вони у неї кольору? Таке враження, що там зірки розсипалися на темному нічному небі. Лізу ще більше накриває істерика, сльози вже котяться градом.

Притискаю до себе, і гладжу по волоссю та спині. А вона реве, я для неї зараз виконую роль жилетки в яку можна виплакатися. Ну і нехай, потрібно свої емоції випускати на волю, стане легше. Хай поплаче, а я прослідкую, щоб до нас ніхто неочікувано не підібрався.

Ліза

Скільки ми стоїмо невідомо. Мене накрила істерика. Ревіла у нього на грудях, а він шепотів мені щось заспокійливе, та гладив по волоссю та спині.

Коли заспокоїлася, не знаю. Прийшла до тями, коли Яр тримав мене в обіймах на своїх колінах, заколисуючи і погладжуючи заспокійливо. Сльози на щоках вже висохли, я сиділа тихенько, тільки час від часу пошморгуючи носом. В його обіймах тепло та затишно. Спокійно, так здається і має бути, сидіти разом обійнявшись.

- Вибач, - оце в мене жахливий голос, ворона і та каркає мелодійніше. Прочистила горло, провсяк випадок.

- За що? - тихенько та лагідно спитав, ворушачи диханням волосся на маківці.

- За істерику, знаю, що сама винна...

- Глянь на мене, - перебив мене, і я підняла на нього очі, - пообіцяй на майбутнє, що будеш уважною. І постараєшся не допускати подібних помилок надалі. Пообіцяй, - і дивиться вимогливо, чекає відповіді.

Я не могла вимовити і слова, тільки ствердно кивнула. І дивилася на нього. Він за мене переживає, боїться, що щось може зі мною статися. Це відкриття неймовірно гріло душу. Я йому не байдужа, не знаю на скільки сильно, але головне, що йому не все одно, що зі мною буде.

- Як думаєш, зможеш нас перенести до табору, - з усмішкою спитав.

- За клацанням пальців, - відповіла такою ж усмішкою.

- Тоді, вперед ловити вечерю, і в табір.