1.2

Цікаво, я ще не зустрічав такого. І як нас сколихнуло, так і випустило, а туман розвіявся. Нас перенесло, тому що місце навколо змінилося, а ми як стояли один навпроти одного, так і стоїмо, і тушка косулі між нами. Доволі оригінальний вона портальник.

- Ну ось, як бачиш, нічого не вийшло, - розчаровано обвела руками місце дівчина.

Це у неї то не вийшло? Та вона нас перенесла просто за клацанням пальців, це який потрібен бути потенціал у такому то віці, щоб не напружуючись подібне творити?

- Ти знущаєшся? - не витримав. - Ти ж перенесла нас. Чи по твоєму ми на там де і були?

- Ми вже ж залишилися у лісі, нічого не вийшло, ще раз повторюю, - дратується.

- А де ми мали бути по-твоєму? - примруживши очі питаю.

- У мене в кімнаті... - промимрила собі під ніс.

- Не зрозумів? Ти хотіла занести мене і цю тушку до себе додому? Та ми з тобою, навіть не знайомі, а що якби я виявився якимось психом? - мала почервоніла, мабуть до неї дійшло, яку тупість хотіла скоїти, і тільки дивом у неї це не вийшло. - Ти навіжена.

- Я хотіла до саду перенести... - почала придумувати відмовки.

- От вже виправдовувати свою тупість не потрібно, - зупинив потік не потрібних виправдань.

- Сам тупий, - буркнула ображено.

- Гаразд, досить обмінюватися люб'язностями, - махнув рукою, - де ми зараз є?

- В лісі, біля гір, - знизала плечима, прямо капітан Очевидність.

- Та бачу, що не на морі, а якщо точніше?

- Біля мого житла, ось уже два місяці, - понуро пояснила, - мене постійно сюди закидає, куди б я не хотіла перенестися.

І ось тепер я помітив туристичний намет, доволі непоганий, в такому дощем не заллє. Але їй відверто пощастило, що зараз літо, інакше могла і замерзнути, або чого доброго - захворіти. Тоді сумніваюся, що довго б протягла.

- Як же тебе сюди занесло? - не помітив, як вимовив уголос.

- Бавилися з друзями, хто перший до табору дістанеться, щоб швидше розміститися і краще місце зайняти, - понуро пояснила, - от я і скористалася чарами, щоб скоротити відстань.

- Ну і як? Скоротила?

- Не те слово, - буркнула, - як бачиш, аж до гір мене віднесло, хоча там де ми відпочивали їх і близько не мало бути.

Мені її шкода стало. І тут я дещо згадав.

- Чекай, ти що тут сама цілих два місяці? - моє здивування було щире.

- Так, я ж тобі говорила, чим ти слухав? - втомлено видихнула.

- Як ти вижила сама?

- Полювати добре навчилася, - знизала плечима.

- А ти не пробувала вийти звідси без застосування магії?

- Не повіриш, до цих пір намагаюся, - дивиться на мене як на не зовсім розумного.

- І як успіхи?

- Як бачиш, я все ще тут. Чи ти думаєш, що мені так тут подобається жити, як дикунка, без благ цивілізації? Та я мрію про ванну і м'яке ліжечко, а про нормальну їжу взагалі мовчу, мене це м'ясо на вогні вже дістало, - оце її понесло, але я не заважав, їй це потрібно, два місяці без спілкування, самій себе усім забезпечувати. - А як мене спочатку вивертало, коли я ловила диких тварин, і звіжувала. Та у мене запаси солі скоро закінчаться... А мої батьки, що вони думають, де я пропала, що зі мною сталося?

Тепер я на цю малечу поглянув зовсім по іншому. Це ж цілих два місяці, бути у цих хащах самій... Ні це місце не для такої тендітної дівчинки.

- Мій дім тут недалеко, доберемося туди, і знайдемо спосіб повідомити їм де ти, і що з тобою все гаразд, - захотілося заспокоїти та допомогти, захистити від усього світу, це зі мною вперше.

- Справді? Не далеко? І ти мені допоможеш? - і скільки надії, благання та обожнювання, чи що, в цих нереально гарних очах.

Та я за цей її погляд готовий весь світ перевернути верх дриґом, аби тільки виправдати її очікування. Стати тим її героєм, що врятує та захистить від всіх екстремальних поворотів долі. Я сам себе не впізнавав. Що ж є в цій навіженій малечі? Чи я просто хочу бути потрібним?

- Скільки тобі років? - спитав.

- Дев'ятнадцять, - ні така дівчинка не повинна перебувати в таких диких умовах.

- Мене Ярослав звати, можна просто Яр. А тебе? - простягнув руку для знайомства.

- Єлизавета, можна просто Ліза, - потисла посміхнувшись.

І все було б нормально, якби у цей момент наші зап'ястя не обплели заручальні браслети. Що ми здивувалися, навіть говорити не варто. Такого повороту я не очікував. Оце доля з мене знову посміялася, звівши з навіженою малечею, що заблукала в моєму лісі.