1

                Це виглядало неймовірно. 

Живе пружне світло понад стелею кімнати світило яскраво, наче сонце, хоча при цьому не сліпило. Це було чудо із чудес, і при цьому, що дивно, воно його не лякало. Це чудо. Ніколи не чув про те, аби в когось під стелею кімнати з’являлось щось типу міні-сонця. 

Таке можно побачити лише в якомусь фентезі…чи жахах. 

Може, він якраз на початку такого жаху? Може, це, під стелею, - монстр, і він голодний? Може, він так грається - наче кішка і миша, аби потім з’їсти? Чи поглинути душу чи ще зробити щось таке ж страшне? Це ж все - ненормально, а через це - лякає. 

Але міні-сонце, ця світлокуля, - як він вирішив її про себе називати, - знаходилась рівно на тому місці, де й з’явилась і наче не несла ніякої небезпеки. Вона не гріла, а просто світила наче як сонячним промінням сонячного весняного дня, коли вже тепло, але ще немає аномальної спеки літа, і небо таке голубе-голубе і взагалі без жодної хмаринки, і залишається лише чудуватись, яке все навколо красиве і наповнене чимось таким осяйним, що завжди є, але зазвичай ти просто не звертаєш на це уваги. 

Він все одно сторожко дивився на світлокулю. Вона так і була ненормальним, ще й - незрозумілим, тому й лячним. Але…але…але загрози він не відчував. І це водночас і заспокоювало і ще більше навіювало страху.

Він прокинувся. 

Встав, включив світло. Під стелею нічого не було, що було зрозуміло і в темряві, але все одно хотілось включити світло, аби впевнитися в цьому. Там де була світлокуля уві сні, зараз світила лампочка. “Чудний сон” рішив він і знову ліг спати. Але світло чомусь залишив, хотілось йому так. 

І раптово в кімнату зусібіч почали затягуватись довгі тіні, які не мали чітких обрисів і танцювали так, наче їх відкидувало полохливе полум’я свічки. І всі вони прямували до нього.

 “Мабуть, це - черговий сон”. 

А тіні проникали через вуха, очі, ніс, інше, просочувались крізь шкіру, всотувались всередину повітрям, яким він дихав.

 А він сидів спокійно, все думаючи, що це все ще сон. 

І коли він, дійсно, прокинувся, реальні “тіні” “реального” теперішнього світу поглинули його, як і раніше. Бо прокидатись треба було відразу після осяйного, весняного розквіту під промінням світлокулі. А не терпіти, поки тебе пропитує навколишня сірість. Сірість, тіні якої кидає на тебе бар’єр, відділяючий від Життя.