Глава 3.2

 Ніч летіла на крилах темряви слідом за Бріджит і її супутником, ніч дивилася з антрацитового неба діамантовими очима зірок, ніч посміхалася молодим місяцем, який гострим серпом висів серед кривих чорних гілок старих в’язів, а віяла пальм здавалися величезними крилами дивовижних примарних птахів, що ось-ось впадуть на бруківку. Шелест листя над головою, далекі звуки скрипки, що долинали з відкритого вікна чиєїсь мансарди, срібні нитки місячного світла, що падали на гравій вузьких доріжок, які петляли між білих надгробків...

Холодно.

Жаско.

Страшно.

Але Бріджит намагається не показувати своїх почуттів, вона ледь стримується, щоб не схопитися за рукав мага, і він, немов зрозумівши це, сам бере її за руку, і долоня його тепла і жива. Вона єдине, що залишилося від колишнього світу. Коли ворота кладовища залишилися позаду, Бріджит здалося, що вона ступила на територію мертвого світу, де всім байдуже, хто ти, чи заряджений твій пістолет, і нікому немає діла до твоїх регалій і статусу. Тут ти — мішок крові й кісток, який приваблює хижаків Іншого світу. І чи вдасться тобі повернутися у свій світ, знає тільки чорна імла і синій туман, що тремтить над могилами, тільки місяць, що ховається зараз у димі хмар, тільки вітер, що ковзає по щоках холодним сталевим лезом.

— Не бійся, — шепоче Дерек, і Бріджит вдячна йому за те, що він поруч. Сама вона нізащо не наважилася би блукати вночі по кладовищу Сент-Луїс, примарному і моторошному. Вона і вдень змогла ступити на цю землю мертвих тільки тому, що була впевнена — духи не ходять звивистими стежками свого примарного міста, коли світить сонце. Знала б, що побачить Альфонсо, що зустріне відьму Марі з її чорним котом і змією Зомбі — нізащо б не зробила кроку за ворота.

Бріджит чує, як скриплять стовбури старих дерев, бачить, як біліють надгробки, як ангели з мармуру ридають над померлими. Ось чорні кішки мовчки йдуть алеями, і їхні очі світяться великими смарагдами, шипіння ледь чутно, і тварини темною рікою спрямовуються до порожньої гробниці відьми Марі. Все ж не варто ночами ходити в тому кінці кладовища, кажуть, магія вуду занадто небезпечна для живих. За кішками йдуть ляльки з порожніми обличчями, де замість очей — чорні хрести. Вони безшумно ступають по гравію, і він навіть не шелестить під їх невагомими ганчірковими ніжками, у деяких ляльок стирчать з тіла голки, але здебільшого вони ще не зачеплені... У однієї з ляльок капелюх точнісінько, як у помічника мера, але Бріджит відводить очі — голок у тілі ще немає, може, відьми зглянуться. Або старий Хогвардс відкупиться від них...

— Нам сюди, — і Бріджит показує напрямок — там пальмова алея і величезні склепи в два поверхи. Там завжди ховали багатіїв. А мертва наречена була зі старовинного роду колоністів, засновників міста.

— Я чув про неї… — прошепотів маг, обережно відсуваючи гілки троянд, щоб Бріджит могла пройти по доріжці, що вела до надгробка міс Блек. — Кажуть, вона мучила нареченого ревнощами, а він збирався одружитися через гроші та зв’язки, його родина збідніла, залишилося тільки прізвище... і дуже багато боргів... Я б не списував цього хлопця з рахунків — і поки що саме він головний підозрюваний, чи не так?

Надгробна плита біліла в сутінках, немов вкрита сизим серпанком мрій, а кам’яний ангел, притулившись до її даху, скидав мармурові сльози. Квіти біля входу трохи зів’яли, але все ще пахли дурманно, алея виглядала так, немов була залита кров’ю.

Моторошно. Але треба йти.

— Спочатку, дійсно, розробляли версію про те, що це наречений вбив Стефані. — Бріджит пройшла по скрипучому гравію, зморщившись від шелесту. — Але у нього виявилося міцне алібі… не дарма вона ревнувала, він провів ніч з повією.

— І ви повірили свідченням повії? — хмикнув Дерек.

— Її перевіряли маги з твого відділу… — відповіла Бріджит. Вона була би тільки рада, якби вбивцею виявилася звичайна людина.

Дивно, що немає жодного привида, що Барон не танцює під пальмами серед надгробків... Невже всі мерці сховалися через Клинка? Напевно, бояться того, що він переріже їхні Нитки не-життя, відправивши в пекло.

— Тут пахне страхом. — Маг потягнув повітря носом, немов собака. — І болем. Вона страждала перед смертю… Я про Стефані…

— Та що ти можеш знати про страждання? — прошипів привид, що висунувся наполовину зі склепу.

У подертій нічній сорочці з кривавими патьоками, з блідим кістлявим обличчям і петлями сплутаного волосся, чарівну міс Блек було не впізнати. Адже Бріджит пам’ятала, якою гарною вона була, завжди в яскравих сукнях з шовку, атласу або багатошарового шифону, з блискучими локонами...

— Нічого не можу знати, ти права, — погодився Дерек спокійно, явно боячись злякати духа. — Розповіси? Я обіцяю, що ми знайдемо того, хто зробив це з тобою...

— Ти… — прошипів злобно привид. — Ти… Як ти… Як… Як смієш приходити сюди…

Спалах — немов поруч з Бріджит вдарила в землю блискавка. Гуркіт — відвалився шматок стіни, і кам’яний ангел падає поруч, і порожні очі його наповнює чорнота.

І — тиша. Оглушлива. Нескінченна.