Глава 1.2

— Таке відчуття, що ти не спала і всю ніч танцювала на Марді Гра, — жартував на ранок Нейтон, піднявши двома пальцями підборіддя Бріджит, уважно вдивляючись в антрацитову північ її очей, помічаючи синяву під очима і загострені вилиці.

— Як я могла? — Вона всміхалася у відповідь, але погляд залишався холодним. Більше не було там чаклунської зелені, не було жовтих іскор, не ховався в тіні її очей дикий звір і не відбивався там Примарний Карнавал.

Але Бріджит знала, що ніколи не забуде, як танцювала з Бароном під звуки джазу. Вона надто добре пам’ятала свій дивний сон. Вона пам’ятала терпку гіркоту рому, запах сигар і солодкий опіумний дим, що білою змією повз по гострому листю лілейника, який цвів під вікнами старовинного особняка, занедбаного років двадцять тому, коли помер останній його господар. Спадкоємці жили на Східному узбережжі, і в місто, що славилося містичними подіями, приїжджати не поспішали...  Маєток був побудований у колоніальному стилі — з портиками і високими вікнами, з широкою верандою і приземкуватими товстими колонами. По стінах його звивався плющ, приховуючи тріщини, він візерунчастим килимом прикрасив сірий камінь, і в його тіні виднілися болотні вогні. Той-Хто-Ходить-В-Ночі танцював з Бріджит в зарослому саду і... дарував їй тигрові лілеї?

На щастя, вони були живими, не засохлими, як ті, що знаходила на своєму порозі перед смертю нещасна міс Блек, вбита так жорстоко і страшно. Нейтон розслідував цю справу і з усіх сил намагався усунути від неї Бріджит. Вони були напарниками, але знали один одного не один рік — з дитинства Бріджит тікала до Нейтона, попри всі заборони й перешкоди. Заручилися вони всього три місяці тому, на превелике незадоволення пана Флера, який вважав сім’ю Коллінзів і його самого білою шваллю. Згоди на шлюб батько поки що не дав, і Бріджит сумнівалася, що коли-небудь отримає її. Але Нейтон не втрачав надії рано чи пізно увійти на рівних у сім’ю Флера.

— Ти… не така, як завжди, — ухилився від питання Коллінз. Його руки раптом стали крижаними.

— А, може, зараз я справжня? І я хочу позбавити наше місто нечисті й того зла, що ховається в болотах! — із запалом відгукнулася Бріджит, викручуючись з його обіймів, так холодно стало, так незатишно.

Уві сні з Бароном Самді було тепліше. І веселіше.

Згадала про нього, і серце пропустило удар, подих збився. Він дав їй час — коли прийде за розплатою? І якою вона буде — ця розплата?.. Але головне, що Катріна здорова — сестра вранці встала, і ні сліду від сухоти, і дихала рівно, і не кашляла кров’ю, як раніше. Лікар, якого спозаранку привіз пан Флер, тільки руками розвів, не розуміючи.

І лише Бріджит знала правду. Хоча в очах Катріни промайнуло щось дивне — ніби вона здогадалася, що насправді сталося цієї ночі. Вона спробувала поговорити із сестрою, але та поспішно побігла, заявивши, що їй потрібно терміново в департамент. Пан Флер незадоволено дивився вслід, але мовчав. Здавалося, він зовсім забув про те, що його старша дочка відкривала вночі вікна, закликаючи лоа, — ніби нічого цього не було, ніби він не бився в зачинені двері вітальні. Що це було — магія духів? Невідомо. Але Бріджит була цьому рада. Не вистачало тільки давати пояснення батькові, розлюченому її поведінкою, адже вона й так занадто часто його розчаровувала.

— Далася тобі ця справа! Нехай цим займаються ті, хто може ходити За Межу! — різко і грубо сказав Нейтон, вириваючи Бріджит зі спогадів. — Ті, Хто Бачать, для того й перебувають на службі департаменту, інакше...

— Інакше їх би давно відправили за межі міста, до вовків і відьом? — підвела тонкі брови Бріджит.

Вона знала про те, що магів у поліції не люблять. І причина цьому — страх. Кому сподобається, що всі твої думки — як на долоні, що в твою душу можуть зазирнути й дізнатися всі твої найпотаємніші бажання? Рідко хто може ставити заслони, рідко хто може чинити опір магам на ментальному рівні. Бріджит і Нейтон — уміли. Чи була це вроджена здатність, чи ні — невідомо, але факт залишався фактом, цю пару не міг просканувати жоден маг.

Багатьом іншим, хто не вмів протистояти магам, дуже заважало це їхнє вміння. Людей дратувало, що хтось може з легкістю їх обіграти, поставивши під сумнів їхню компетентність. А ще вони не могли змиритися, що маги сильніші й розумніші за простих поліцейських, що вони швидше розслідують свої справи. А ось Бріджит вважала — з цим потрібно змиритися. І це потрібно використовувати. Коллінз не був з нею згоден, але до допомоги магів усе ж вдався — розслідування було важливіше особистих упереджень.

— Перевертні не приймуть магів, — відмахнувся Нейтон, — та й ніхто не виганяє провідців!

Він встав біля столу, сперся на нього, склав руки на грудях, від чого забугрилися м’язи під тонкою батистовою сорочкою. У Нейтона було вузьке бліде обличчя мешканця півночі, з високими вилицями й глибоко запалими блакитними очима, прозоро-льодовими, як гірський кришталь, у нього було світле, як льон, волосся. Тут, у місті креолів і нащадків переселенців з Іспанії, у місті темношкірих карооких людей, Нейтон Коллінз привертав до себе багато уваги, і раніше Бріджит ревнувала, дивлячись на те, як реагують на її нареченого інші жінки.

Зараз же вона спіймала себе на думці, що він більше не п’янить її, що в його присутності не тремтять коліна, і їй не хочеться торкатися його, як раніше, не хочеться впиватися в його тонкі губи дражливо-грайливим поцілунком.

І, здається, він це зрозумів. Тому й злиться.