Пролог

Пролог

Стукіт підкованих підборів дзвінко розноситься по старовинному провулку, що закутаний у шовк антрацитової новоорлеанської ночі — клац, клац, клац!

Немов хтось зводить курок пістолета.

І гучним відлунням несеться цей звук над бруківкою, метушиться між стінами високих будинків, здається чимось нереальним, примарним. І свист вітру в дротах і трубах — як виття голодного собаки, в якому чується вся самотність світу. З далеких боліт несе вогкістю і смородом гнилого дерева — і як тільки  долинули ці запахи до центральних вулиць?.. А ще відчутно віє смородом від старого кладовища. Здавалося б, звідки взятися цим запахам — адже біліють не надгробки могил, а  будинки в колоніальному стилі, оповиті сизою імлою, і туман ніжно пестить балюстради і бильця кручених сходів, троянди і орхідеї світяться в темряві, линуть до стін і вікон, і ліхтарі горять, розганяючи сутінки. А все одно моторошно, все одно страшно.

Нечисто в цей час на вулицях Нового Орлеана. Відьмина ніч. Проклята ніч. Година до світанку — найнебезпечніша. У цей час може статися все, що завгодно. Брама на Виворіт світів відчиняється в цю годину, і звідти приходять тіні іншого світу. Приходять, щоб танцювати зі Смертю на вузьких вулицях, залитих місячним сріблом.

Ніхто не ходить вулицями Нового Орлеана після закінчення карнавалу. Щільно зачиняються двері, з гуркотом опускаються засуви, зачиняються віконниці — немов хтось клацає батогом.

Люди не сплять — люди тремтять від страху, боячись почути тихий стукіт у свої двері. І тому звук чужих кроків під вікнами здається небезпечнішим за постріли — адже це Барон Самді гуляє Новим Орлеаном. Його не бентежить Сухий Закон — йому все байдуже. Він п’є і веселиться. Він плює на людські заборони.

А раптом він захоче випити саме з тобою?

Від боліт тягне вологою, а дим від багаття стелиться по околицях міста, загубленого серед лісів Луїзіани. Кажуть, перевертні-ругару, прокляті місяцем, живуть там — серед густої непрохідної хащі, серед бурелому. Колись там жили індіанці — і, можливо, дикі племена нікуди не пішли, а перетворилися на сильних і сміливих тварин, і сірими стрімкими тінями вони ковзають по встеленій листям землі, забувши про те, що колись були людьми. Хто знає, як все сталося насправді? Тільки Виворіт — світ оборотний. Світ, населений відьмами та духами. І мерцями. І час там іде інакше, і все там навпаки, і що завгодно може статися з людиною на зарослих стежках біля річкових заток.

Багато таємниць зберігає це місто, що стало Іншим. Багато таємниць зберігають навколишні ліси Луїзіани.

І Барон — одна з найстрашніших таємниць.

У чорному циліндрі, в строгому фраку, з пляшкою рому, який присмачений пекучим перцем, в одній руці, і елегантною тростиною — в іншій, ходила бліда Смерть вулицями Нового Орлеана, танцювала в натовпі, що лився веселим карнавалом по головній вулиці, освітленій гірляндами... А з балконів розкішних вілл посміхалися яскраво нафарбованими губами красиві дівчата, не знаючи, що там, серед галасливих танцюристів, причаївся він — той, від кого цієї ночі будуть замикати двері. Той, у страху перед ким будуть шепотіти старовинні заклинання. Той, від кого — кажуть так! — захищає терпка гіркота вербени.

Хто він такий? Про це мало хто знає... а той, хто знає, намагається мовчати. Не варто зайвий раз згадувати лоа. Не гукай — і не прийде містер Смерть за тобою, поки не вийшов твій час на цій землі.

І лише одна красуня — чорноволоса і струнка, в короткій червоній сукні й високих чоботях — завмре на своєму балконі, звиснувши через перила, і буде вдивлятися в натовп примруженими котячими очима.

Де ж він? Той, кого бояться люди, де він? Де він у цю ніч, просочену запахом сигар і терпким ароматом забороненого контрабандного рому? Той, хто подарує їй солодкість останнього поцілунку і забере з собою в південну ніч?

Вона не боїться смерті. Вона знає — це тільки початок. І там, За Межею, блукаючи по провулках під руку з Бароном, вона буде веселитися і радіти своєму не-життю.

І вона не зачинить двері цієї ночі. І викине оберіг з вербою. Заломить капелюх, посміхнеться по-вовчому — в її жилах тече індіанська кров — і станцює зі своїм примарним нареченим танець Смерті.

...Ніч розкинулася над містом чорною шаллю, прикрашеною діамантовою мережею сузір’їв. Вітер забирає в імлу яскраві ліхтарики й стрічки, грає яскравими намистами, розсипаними по бруківці.

Французький квартал співає і танцює, потайки п’є вогненний ром і по-старому курить опіум, але — щільно зачинивши двері й віконниці, насипавши біля порогу сіль, повісивши біля вікон сушену вербену... адже на кладовищі Сент-Луїс цієї ночі прокидається Той-Хто-Ходить-В-Ночі. Він одягає фрак, капелюх з високою тулією, бере в кістляві руки тростину з важким набалдашником і йде геть від залитих місячним світлом надгробків. Йде до людей — адже так вабить його жива кров і стукіт сердець. Стукіт, схожий на клацання зведеного курка. Схожий на тріск кісток, коли танцює містер Смерть.

Життя завжди поруч зі смертю. Нерозлучні, як брат з сестрою.

Біліє в сутінках кістка — але під полями капелюха відразу не розгледіти, що це не просто блідий пан іде вулицями Нового Орлеана… не видно, що це скелет вбрався в джентльмена. Він п’є свій ром, знаючи, що ніхто не посміє його покарати за це, курить люльку, насвистує щось і уважно дивиться по сторонах, блискаючи болотними вогниками замість очей — чи не трапляться відчинені двері або прочинене вікно?