ВЕСНЯНІ БАТАЛІЇ

Раніше я сприймав світ як виклик мені. Був заклопотаний господарчими справами, і мозок кипів від багатьох думок і завдань. Тепер усе змінилося. Я зненацька побачив, який прекрасний цей огидний світ! Мені захотілося заспівати, як пташка в лісі, але коли я спробував... це було зовсім не те, що я хотів почути. Добре, що пробував наодинці. Але настрій піднесений, і, можливо, сьогодні вона прийде теж.

Кілька тижнів пройшло, як ми разом, і я почав не висипатися. Після першої ночі вона цілих п'ять днів не приходила, але посміхалася мені, якщо я зустрічав її десь. Дуже хотілося піднятися до неї у вежу чи пошукати в тих кімнатах, які були неподалік від моїх, але... Щось казало мені, що я повинен потерпіти, хоча я й не розумів, чому вона не те що уникає, але ж не приходить більше! Що я зробив не так? Я розчарував її? Та начебто жінки, які в мене були до неї, завжди залишалися задоволені. Може, вони були задоволені грошима, а не мною?

Мене почало дратувати те, що я постійно в оточенні своїх людей і не можу просто підійти до неї. На шостий день вона прийшла. Стукнула у двері, які я майже тиждень не зачиняю на засув, а потім увійшла спершу у кабінет, а тоді у спальню. Як примара. Без світла, навпомацки. Серце мало не вискочило через стиснуту горлянку. А тут вона спіткнулася об стілець з одежею і почала тихенько лаятися. Мене одразу відпустило, і я засміявся.

Сплигнув з ліжка в холодні черевики, в яких ходжу по внутрішніх приміщеннях, і, висунувши з-під ліжка жаровню, дмухнув на вугілля та приклав трут. Розпалив масляну плошку і нарешті повернувся до неї обличчям. Вона гарна навіть зараз, із розпущеним волоссям, яке сягає їй пояса і огортає її плечі, в якійсь кофтині, яку вона мерзлякувато притримує на грудях.

— Залазь під ковдру, доки вона не прохолола!

Вона залізла, не знімаючи кофти. Я поправив її взуття, щоб вона не шукала його, коли знадобиться, і теж пірнув під ковдру. Ми деякий час вовтузилися, накриті з головою, і вона пищала, як миша, а потім, не втримавшись, засміялася, нарешті висунувши голову назовні.

— Ти чого не приходила? Я тебе чекав, і мене розривало на шматки від гіркої образи.

— А ти не забув, що це в мене було вперше? Потрібно було залікувати ушкодження.

— Я ж наче був дуже лагідний із тобою.

— Перестань докоряти мені і радуйся, що прийшла завчасно. Але нам поки що не можна.

— Та як скажеш! Чого це ти думаєш, що мені потрібне тільки твоє тіло?

— Якби я так думала, то не була б тут. Я ж кажу, я і сама не витримала і прийшла завчасно!

— Пробач! Дозволиш хоча б торкатися себе і цілувати?

— Мені подобається цілуватися з тобою, але не торкайся грудей, бо мене це дуже збуджує, а нам не можна.

— Тобто якщо якийсь чоловік тебе...

— Ти ж наче лорд, а такі дурні питання!

— Пробач ще раз, але я не розумію устрій жінок та як вони думають...

— Тумкавкою думають, як і інші люди. Але є чоловіки, які думають виключно нижньою головою! Тільки в цьому і різниця!

— Ти мене зараз до сказу доведеш! — вигукнув я і сердито повернувся обличчям догори, до нависаючого балдахіна.

— Перша сварка! Ми наче справжнє подружжя! — поклала вона свою голівку мені на плече.

Ну і як після цього на неї сердитися? Таким задоволеним голосом оте сказала. Та якого демона! Поруч зі мною найкраща дівчина в усьому королівстві, а я оце витрачаю час не зрозумію на що! Моя рука автоматично почала гладити її скуйовджене волосся.

— Мур-р! — тільки й сказала вона і подивилася на мене.

Замало світла! Але достатньо, щоб побачити, що вона посміхається. Я здаюсь! І моя друга рука обійняла її.

— Нічого, якщо я свої ноги об тебе погрію?

— Дивне питання, грій, звісно, — дозволив я.

— Ух, які теплі та мохнаті! — притулила вона ступню до моєї гомілки, а іншу — холодними пальцями до моєї підошви.

— Хочеш, руками та диханням нагрію? — спитав я.

— Ні! Лежи, не ворушися, я зараз відтану.

— А тобі принесли деревного вугілля в жаровню?

— Принесли, але я все витратила на досліди.

— То чому не сказала, щоб дали більше?

— Я ж бачу, що ти на всьому економиш, а особливо на собі. Он, навіть жодної прикраси нема, і одяг ще той самий.

— Я тобі буду купувати прикраси...

— Який же ти ще нерозумний! — знову перебила вона мене. — Гадаєш, мені прикраси від тебе потрібні? Мені потрібен увесь ти! Твої думки, бажання, твоє майбутнє. І я хочу бути в твоєму майбутньому поряд з тобою!

— Чому?

— Не знаю. Ти ж теж не знаєш, чому я тобі подобаюсь? — відповіла вона.

— Ти вродлива і розумна.

— І це все?

— Ні, ще багато чого.

— Перелічи! Мені подобається, коли ти кажеш про мене щось гарне.

Наступну чверть години я тихенько шепотів про свої відчуття — чи, може, почуття, — заспокійливо копирсаючись у її купі волосся на голові.

— Завтра, коли піднімешся, струсни простирадло, бо покоївки одразу знайдуть мої волосини!

— Гаразд. Якщо не забуду, — пообіцяв я.

— Не підставляй мене завчасно. Не хочу, щоб так швидко почали про нас балакати.

— А коли можна?

— Ти ж сам термін визначив! Коли станеш маркграфом.

— Добре.

Стати маркграфом? Чи це здійснена мрія? А що, як усе, що я думаю, — це маячня молодого графа, у якого закружляло в голові від несподіваної милості короля? Однак я і досі не розумію, чому він звернув на мене увагу? Стати маркграфом у той час, як деякі баронети і в сьомому коліні не можуть піднятися вище. Навіть до баронства їм зась.

А скільки лицарів без надії хоч на якийсь титул! Може, потрібно бути більш скромним? Та ні! Хочу одружитися на Ліз! Щоб завжди бути разом. Вона — справжній скарб, і мені надзвичайно пощастило її зустріти. Такі жінки — раз на життя! Хочу, щоб вона пишалася мною і в неї все було! І деревне вугілля для жаровні під ліжко, і прикраси. Он як змерзла, що навіть грітися прибігла, моя дівчинка золота! Їй навіть мої волохаті ноги не огидні!