ТОМАС СЕНТ-КЛЕР

Непомітно пройшло ще кілька тижнів. Я мотався по всіх усюдах, щоб не втратити і крихти врожаю. Бо я ж знаю, як підніметься ціна взимку і ближче до весни. Тому на пропозицію торгашів я відповідаю, що ще не знаю, скільки буде збіжжя, і не можу визначитись, коли почну продавати і в якій кількості. Приходив до мене і славнозвісний Бенедикт Жорна, якого прозвали Бен Здирник. Він приніс кошель з грошима і весь такий був наче масло масляне. Я привітався з ним, а потім зробив заклопотане обличчя і пішов нібито у справах.

Тоді він підкотив до управителя, а згодом — до економа. Але й ті не змогли йому нічого пообіцяти. Зате Крістоф мовчки взяв той мішечок і сказав, що зробить усе від нього залежне.

— І на срібну монету не нашкребеться, — підкинув він зневажливо мішечок у руці, коли доповідав мені про той випадок.

— Мене це не цікавить. Сам взяв, сам і вирішуй, що з цим робити. Тільки мене не приплутуй.

Мій капітан підняв здивовано брову. Я спершу не зрозумів, чому він здивувався, а тоді до мене дійшло. Я вперше звернувся до нього на "ти". Принаймні вперше це помітив. Це неподобство! Потрібно слідкувати за собою. Я вже сприймаю його як товариша, якому можна довіряти. Мабуть, і він зрозумів це і, посміхнувшись, відказав:

— Та оці копійки і мені без потреби, хотів лише перевірити рівень скупості Бена Здирника. Особисто я з ним ніколи справ не мав.

— Отже, об'яви біля замкових брам у баронствах і в нас таки діють. Селяни везуть врожай до наших фортець, а не йому, от він і заметушився.

— Отож, мілорде! Я пустив поголос, що в нас найвища ціна на зайве зерно, яке залишається після сплати податку. Кожен день везуть. Наш млин не справляється.

— Так, я вже записав собі в план на наступний рік будувати кілька млинів, щоб везти зерно не було далеко. В ідеалі в кожному селі, де живе більше ста сімей, повинен бути млин. Та ще й інколи нема вітру, і діло зовсім стопориться!

Оці балачки мені ні до чого, але Крістофу хочеться побалакати, і мені теж доводиться підтримувати розмову. Завіюся мабуть до себе хоч на годинку, щоб мене ніхто не чіпляв! Як подумав, так і зробив. Сповістив мого капітана, що буду в себе, і нарешті опинився сам у тиші. Настогидло вникати в проблеми та вирішувати те, що повинно просто виконуватись моїми підлеглими. Поламалось щось? Ну і нахіба я вам потрібен? Цей вираз я перейняв у свого капітана, бо він забороняв лаятися, але інколи і сам не витримував.

А тут ще королівська подать! Ще за часів діда нашого короля король отримував гроші тільки зі своїх земель, а всі інші повинні були за свої гроші озброювати лицарів та надавати їх королю, коли він воював. І кожен аристократ був зобов'язаний не менше сорока днів на рік брати участь у військових походах чи маневрах. А в інший час усе, що аристократи отримували зі своїх земель, залишалося в них, і вони тим не ділилися. Але ця система допускала непокору королю, і бувало таке, що якийсь герцог мав вояків більше, ніж король, та ще й сам карбував свої монети. От і почав дід короля вводити нові закони, проти яких багато хто піднявся на спротив.

— Війни бушували багато років, виникали нові союзи, коаліції, альянси, ліги, доки все нарешті не переварилося і вже батько нашого теперішнього короля остаточно сформулював ті закони, що діють зараз. Кожен сплачує одну соту частину своїх доходів в королівську казну. Так звану королівську сотину, або осіннє сотинне мито. Справедливіше було б брати з прибутку, а не з доходу, але сталося як сталося, і тепер уже всі звикли до такого стану речей, хоча ще є люди, які пам'ятають старі часи і ту вольницю.

Головна частка сотенного податку йде на утримання королівського війська, яке і захищатиме королівство в разі необхідності. А ще звідти виділяються кошти на будівництво укріплень, мостів, палаців, фортець та іншого. Якщо на озброєння одного лицаря (кінь, обладунки, зброя) потрібно близько п'ятнадцяти фунтів срібла, то найм ста важкоозброєних вершників на один місяць коштував близько чотирьохсот фунтів срібла. На один процент податку з одного графа король міг утримувати невеликий загін із сорока професійних найманців протягом цілого року! Загалом сота частка від усіх доходів знаті королівства становила близько сорока тисяч срібних фунтів.

Та якщо казати про мене, то саме тому, що я опинився на самому кордоні та ще й землі король мені подарував, я не винен йому нічого, навіть релієф не сплачував. Не повинен я сплачувати податок ні за що! Але мені потрібно показати йому свою вдячність, і тому думаю відправити посланця з невеличким подарунком. Це, до речі, допоможе мені, якщо на мене зведуть наклеп. Король більш уважно поставиться до виникнення чуток з моїм ім'ям і не кине цю справу напризволяще чи на свого сенешаля, який виконує судові та правоохоронні функції.

Згідно із законом, я маю право залишати у своїй скарбниці абсолютно всі мита, судові штрафи і такси з прикордонної торгівлі, які в звичайних графствах частково йдуть королю. Та й у разі нападу ворога король мав надіслати підкріплення — загони королівських лицарів або найманців за власний кошт. А ще я отримав офіційне право приєднувати захоплені ворожі землі до свого маркграфства без додаткових викупів короні.

Усі ці нюанси я почув від свого нового скарбничого, а він таки непогано знав закони та їх тонкощі. І саме він підказав мені зробити подарунок королю, згадавши незалежний і гордовитий норов свого колишнього хазяїна і його долю. Коли ти гордий настільки, що і король тобі ніхто, то потім не потрібно жалітися на те, як склалося твоє життя. А я таки королю вдячний, і вдячність потрібно демонструвати, бажано не на людях і не на словах.

Ну от, вирішив відпочити, а оці думки і тут мене наздогнали! Піду подивлюся, що там робить Ліз. Давно вже її не бачив. А потім зазирну до теслі, якому я наказав взяти кілька учнів. І ще мені потрібен коваль просто тут, у замку! І замок вже стає мені замалий! Буду його з часом розширювати. А якщо справи гарно підуть, то збудую місто! "Оце я вже загнув так загнув", — похитав я головою, посміхаючись, доки вперто йшов круговими сходами. Це я піднімався в невелику комірчину, яку віддав Ліз для експериментів.