ЛУНАЙ, ГРІМ ВІЙНИ!

Наступні три тижні я мав багато клопоту. Але Крістоф, який досить добре знав цей край, та економ, якого він привів за кілька днів після розмови про ремонт амбарів, максимально пришвидшили пошук необхідних фахівців — і все закрутилося! Я зі свого боку, контролюючи стан справ і своїх замовлень, присвятив чимало уваги війську та його забезпеченню найнеобхіднішим. Поступово я став "своїм", і мені вже не було потреби казати, що я лорд цієї землі. Мене впізнавали.

А теслі в далекому таборі, де вони готували головні частини метальних машин і пиляли стовбури на дошки, уже віталися як зі старим знайомим. Я ніколи не пишався й не показував, що я пан над усіма, тому й люди ставилися до мене з повагою. Вважаю, що людська довіра — то найголовніше для лорда. Бо лорд — це насамперед той, кому довіряють.

Та ще й чутки про порушення бароном клятви і термін який я йому дав почали розповсюджуватися. Мене вже не питали, навіщо ми ото обробляємо стовбури, бо частину деревини повезли до амбарів, щоб замінити крокви, як і більшу частину дощок. Ковалі теж не питали про моє замовлення. Я забезпечив їх залізом і платив — тож навіщо питати?

— Усе побачите у свій час, бо я ще потребуватиму вашої допомоги. І не раз! — посміхався я у відповідь на цікавість.

У кам'яному кар'єрі дужі молотобійці заганяли сталеві костилі в каміння й на вагах вивіряли, скільки важить каменюка, обтесуючи гострі кути. Жінки крутили з конопель товсті канати. Лимарі та чинбарі робили міцні "сідла" й ремені для пращі — іноді в три шари міцної шкіри. А я пізнавав майстрів, які жили на моїй землі, і запам'ятовував їх.

І нарешті все зрушило з місця. Я оголосив навчання й забрав сотню вояків з кордону. Під вечір другого дня вони вже стояли табором за чотириста кроків від брами замку Рупрехта Корвіна. На мури замку вийшли, мабуть, усі мешканці та вояки, яких стягнув за цей час барон. Не менш ніж кілька сотень разом із жінками. «Непогано», — оцінив я і, простеживши, щоб налагодили чергування, поскакав перевірити, як везуть припаси та розібрані метальні машини. Ніч минула тихо, але оборонці не спали і чекали нападу.

Кілька нарядів, які відрядили в засідки довкола фортеці, підстрелили посильного з листом до графа, який є васалом Фонтеля. І його ім'я вже виринало, коли Крістоф доповідав про клейма на вухах коней нападників на мене. Рауль Брієнн. Отже, не личить простому барону, який є моїм васалом, звертатися до самого герцога. Та й герцог не хоче світитися в цьому конфлікті. Він замість себе, виставив на світ божий свого васального графа. Нате, дивіться, я ні при чому — це мій васал якогось біса вирішив звести власні рахунки із сусідським маркграфом! І мої землі таки межують із цим Раулем.

Витончена, хоч і шита білими нитками гра. Герцог Фонтель воліє тримати руки чистими, підсуваючи на передній край свого вірного пса Рауля Брієнна. Формально — звичайна прикордонна чвара двох графів, особиста через стару образу чи ще через щось, до якої герцог нібито не має жодного стосунку. Немає приводу для королівського втручання, немає порушення великого миру. А на ділі — цілеспрямована спроба виснажити мене руками Брієнна, поки мій власний васал, барон Рупрехт, спокійно вичікує у своєму чепурному замку, аби перекинутися на бік сильнішого.

Я розгорнув перехоплений лист, вчитуючись у рівні рядки розмашистого почерку, і мимоволі посміхнувся. Корвін недооцінив моїх дозорних. Тепер у мене на руках був не просто папірець, а прямий доказ його змови як васала проти свого сюзерена. Я перекинувся думками на інше. Мій лист, мабуть, уже прийшов третьому брату. Він розумний, але занадто чесний. Немає в нього гнучкості, але баронство потягне. Мені потрібен вірний барон.

Наступного ранку притягли вже оброблені бруси та головні метальні важелі. Трохи пізніше з'явилися ковалі. Цілу ніч везли сюди всі частини й елементи конструкції. І ось нарешті зараз почнемо збирати все докупи. На мурах замку знову багато глядачів. Нехай дивляться. Чим довше дивляться, тим більше переляку.

Луки в них поганенькі. Я зустрічав і такі, які б’ють на двісті п'ятдесят кроків. Щоправда, на такій відстані стріла вже втрачає силу. Та що там казати — дай Боже, щоб на сто кроків хоч когось поранила. Отже, ми дражнили оборонців і отримали завдяки випущеним стрілам ідеальну відстань, де можна безперешкодно збирати машини. Чим водночас і зайнялися. Через чотири доби машини вже стояли готові до дії. Тепер — налагодити спусковий гак. Їх зробили декілька, бо робити регульований, як у нас у війську, — то занадто складно для сільських ковалів.

Запрягли волів і погнали їх геть від машин, опускаючи метальний важіль до землі. Закріпили важіль, і воли пішли назад. Наш військовий табір майже в повному складі зібрався біля машин. Усім було цікаво, бо мало хто бачив справжню облогу фортеці, а тим більше — облогу міста, коли десятки метальних машин закидають місто діжками з палаючою смолою, а інші машини б’ють по мурах, і ті з надзвичайним гуркотом руйнуються та перетворюються на купи каміння.

Пробний постріл! Зараз побачимо, чи під тим кутом зігнули гак, що звільняє верхній ремінь пращі, яка зі свого боку випускає зі своїх обіймів важку каменюку. Ящик противаги впав униз, важіль трохи прогнувся, злетівши вгору, і потягнув по жолобу пращу зі снарядом. Ось вона майже в точці розчеплення, і злетіла петля з гака, дозволяючи брилі безперешкодно летіти.

Майже ідеально під кутом у сорок п'ять градусів. Найкращий кут для дальності! Я сів на коня й поїхав до табору, щоб сказати, що я думаю з приводу побаченого збоку. На мою думку, не потрібно нічого регулювати. Усе гарно. Тепер, прибираючи з ящика противаги каміння або додаючи його, можемо бити далі чи ближче.

— Воякам бути готовими, якщо з фортеці буде вилазка. На обід іти десятками, інші залишаються на місці, — скомандував я.

Сержант Кевін Дорн, знайомий мені ще з першого відвідання казарми, стукнув себе в груди й нахилив голову в шоломі. Війна — і тому я наказав не знімати шоломів у моїй присутності, коли ми так близько до ворога.