ЧИМ ДАЛІ, ТИМ КРАЩЕ

Зранку тіло й м'язи боліли дужче. Вмився і біля трапезної зустрів Ліз із черговим кухлем відвару.

— І скільки мені ще пити оту гидоту? — спитав у неї.

— Тільки третій кухоль, і вже скаржитеся? Покажіть язик!

Я зробив дурну пику, висунувши язика.

— Будете пити, доки отой жовтуватий наліт на язиці не зійде. Мені потрібен рожевий колір, і тоді я від вас відстану.

— Як там мої хлопці?

— Двоє важкі. Втратили багато крові. Я там сказала, що їм потрібне спеціальне харчування, і скористалася вашим дозволом, якого ви мені не давали.

— Та то неважливо, ти ж наш лікар. Якщо спитають — я підтверджу. Мені можна їх побачити?

— Не сьогодні. Їм не можна ворушитися, принаймні сьогодні й завтра. А вони ж дурні: побачать вас і почнуть вдавати, що їм на ті поранення байдуже. Я їм скажу, що ви хотіли до них зайти. Зараз для них головне — спокій, та щоб не було запалення і рани почали затягуватися.

— А як же вставати до вітру?

— У мене є для цього знаряддя, — посміхнулася вона, зблиснувши білими зубами.

Я випив відвар із кухля, який крутив у руках, віддав їй порожній посуд і пішов до трапезної чекати на сніданок. Тихо прочинилися двері, і до трапезної зазирнула одна з покоївок.

— Пробачте! — пискнула вона й умить, зачинивши двері, зникла. Було чути, як вона побігла коридором до сходів. Наполохані вони — потрібно буде побалакати бодай з однією, а та вже подругам усе перекаже. За кілька хвилин знову пролунали швидкі кроки, але цього разу в двері легенько постукали. Це вона ж принесла мій сніданок. Каша, яйце, гарячий чай.

— Стій-но! — наказав я, коли вона вже збиралася втекти.

— Слухаю, мій лорде.

— Я не знаю, що тут відбувалося до мене, але тепер будуть нові порядки. Мене лякатися не потрібно, і ваш переляк для мене — як докір. Поводьтеся природно й не звертайте на мене уваги. Виконуйте свої обов'язки сумлінно — і в мене не буде претензій до вас. Це зрозуміло?

— Так, мій лорде.

— Ну то йдіть у своїх справах, посуд заберете десь за пів години.

Вона вклонилася й вислизнула за двері. Вимагати щось від них одразу — то марна надія. Звикнуть із часом. Стукнули в двері двічі.

— Увійдіть!

Зайшов Крістоф.

— Мілорде, я привів коваля з інструментами та помічником.

— Гарна робота, Крістофе. Ще тільки ранок, а ви вже встигли мотнутися до селища. Спитайте, чи встигли вони поснідати, та й про себе не забувайте. Бо коли в животі гавкає, то й праця йде кепсько. Зовсім тоді думати не хочеться.

— Вони сказали, що поснідають, коли відчинять замок.

— Тоді простежте, щоб про це не забули.

Гроші в скарбниці були. Помічники скарбника почали рахувати монети й за якийсь час повідомили, що бракує кількох срібняків та мідних, але то було не так важливо. Саме якраз і коваль віддав ключ, якого нашвидкуруч зробив до відчинених дверей. Його та підмайстра повели на кухню годувати і, само собою, заплатили їм стільки, скільки ми були винні за працю. Потім вони зняли розміри з отвору дверей до моїх кімнат, забрали мій малюнок, на якому я зобразив, які саме хотів би отримати двері, і поїхали собі.

До обіду з'явилися люди, які займалися обліком врожаю на моїх землях і вирахуванням податків. Це насамперед старости сільських громад та їхні помічники. Зібралася чимала купа люду, і я ще розберуся, чи всі вони займаються лише обліком. Мені потрібні робітники, а не ті, хто бундючиться, вважаючи себе владою. Але спершу Крістоф привів ще одну цікаву людину. Я підвівся назустріч, коли Крістоф представив мені майбутнього скарбника.

— Себастіан Метцель. Займався фінансами графа Адальберта Мортмара, — жестом вказав мій командир особистої охорони на чоловіка, який зняв капелюх і схилився в поклоні.

— Колись чув про гучний скандал, пов'язаний із цим ім'ям. Подейкували, що той граф у дитинстві був заручений із донькою теперішнього герцога Кауфа — ще в ті часи, коли Кауф не був герцогом. А потім герцог Кауф відвернув носа від родини Мортмар і розірвав заручини, віддавши доньку за сина герцога Телля.

— Так, мілорде! Мого хазяїна ретельно очорнили в очах короля й мало не довели до банкрутства. Король наказав йому не з'являтися в головних містах країни, і він тепер живе в родовому замку їхньої сім'ї, бо йому заборонено покидати ті землі, — озвався Метцель.

— А чого ж ви покинули його?

— Це не я, це мене покинули. Я був помічником скарбника, і коли настали скрутні часи, мене позбулися. Ось я й повернувся туди, де мав нещастя народитися. Тут хоч є домівка й батьки ще живі. Ніхто мені не дасть гарної рекомендації, щоб я знову зайнявся рахунками та податками. Отже, допомагаю батькам на фермі.

— Що ви можете сказати про свого колишнього хазяїна? Чи прагнете відплатити йому за цю несправедливість?

— Мій хазяїн був чесною людиною. Трохи із запальною вдачею, але ж це не гріх. Мені немає чого на нього сердитися, і я розумію, що в скрутні часи не до того, щоб опікуватися слугами. Можу сказати, що він не був винен у тих гріхах, у яких його звинуватили. Але підкоп під нього зробили ретельно й діяли з кількох напрямків. Тобто його принизили й звели наклеп кілька впливових людей.

— Ще б пак! Кажуть, батько теперішнього герцога Кауфа, Людвиг Кауф, заробив свої статки лихварством, і починав це ще їхній дід. За свої гроші Кауф міг би купити голос будь-якого збіднілого аристократа. Я тільки не розумію, навіщо він зруйнував молодому графу життя й довів його батька до смерті? Міг же просто домовитися про розірвання заручин, — продовжував я його провокувати.

Себастіан відвів очі вбік:

— Прошу пробачення, мілорде, але я не можу цього пояснити, бо не володію інформацією.

Він мені підходить. Якби почав лаяти того нещасного чи розповідати плітки, я б його не взяв. Але він не сказав жодного поганого слова ні про колишнього господаря, ні про Кауфа, ні про тих, хто оббрехав молодого графа.

— Скільки ви отримували в графа? Не зважайте на Крістофа: він мій особистий радник і командує моєю охороною. Можете, до речі, звати його капітаном, бо він має широкі повноваження й мою довіру.