ШПИГУНИ

Коли ми з Борстом та хлопцями повернулися до того, що й фортецею язик не повертався назвати, вже було темно. Насамперед я вмився й помив руки, а потім пішов у трапезну. Там на мене вже чекала Ліз.

— Випийте це, — вона простягнула мені кухоль із ще теплим відваром.

Я випив. Жахливо огидне! Аж скривився.

— Це потрібно було випити за пів години до їди. І не хвилюйтеся, цей напій робила я особисто. Крім мене, ніхто його не торкався.

— Не виправдовуйся. Ліки, як і отрута, смачними не бувають. І ще одне: я тобі довіряю, не треба щоразу підкреслювати свою лояльність. Повечеряєш зі мною?

— Навіть не знаю...

— Усе одно про тебе теревенитимуть усякі нісенітниці. Проте я не хочу, щоб натовп серед ночі з'явився на твоєму подвір'ї зі смолоскипами й потягнув тебе на вогнище, тому й запропонував деякий час пожити тут.

— Так, вважатися коханкою лорда безпечніше, ніж відьмою, — із деяким сумом промовила вона.

— Обіцяю не чіплятися до тебе, — я підняв долоню, стиснуту в кулак, випроставши вгору вказівний, середній та безіменний пальці.

Так, ніби складав присягу й закликав у свідки саме небо. У двері постукали.

— Увійдіть!

Увійшли Крістоф і служниця.

— Чи подавати вечерю, ваша світлосте? — спитала служниця.

— Крістофе, ви будете їсти з нами?

Він ворухнув бровами, очевидно, помітивши це "з нами".

— Дякую, мілорде. Я вже вечеряв.

— Але ж можемо посидіти разом. Обміняємося думками. Там, де один не може знайти рішення, двоє чи троє щось вигадають. А зі втратою Жубера я залишився без мудрого порадника, — усміхнувся я, зробивши наголос на слові "мудрий".

А потім, уже звертаючись до служниці, наказав принести дві порції і ще попросив внести до списку їдців Лізелоту.

— Вона лікуватиме мене, доки я не почуватимуся достатньо добре, — повідомив я служниці.

Маю надію, вже завтра всі жінки замку про це знатимуть. Та вклонилася й пішла по тарілки. Крістоф із ґречності порушив тишу й запитав про мої враження від інспекції. Я відповідав неохоче, поклавши руку на стіл і барабанячи пальцями по його поверхні. Зауважив, що побачив багато такого, що варто змінювати і що мені не сподобалося. Наприклад, вояки чухаються через паразитів.

Незабаром до трапезної повернулися аж троє покоївок: Анна, яку я вже знаю і яка відносила до буцегарні кофту, та ще дві. Одну звали Бріда, іншу — Нів. Десь тут були ще Морна й Мейв. Морна старша над покоївками, ключниця та розпорядниця в замку, який почали будувати, та чомусь покинули недобудованим. Мейв більше допомагала на кухні, де поралися дві кухарки, які пекли хліб та готували страви. Крім мого особистого загону охорони, у замку перебувало із десяток чоловіків: хтось доглядав коней, спеціаліст із фінансів, кілька чорноробів, тесля тощо. Я ще поміркую, чи потрібні вони мені тут усі. Але це згодом.

Покоївки принесли тарілі з наїдками та чай, про який я окремо попросив. Не подобається мені, коли увечері подають вино, особливо коли немає настрою його пити. Крістоф уже сів до столу, відгукнувшись на моє запрошення. На столі потріскували свічки у двох свічниках на три ґноти кожен.

— Крістофе, я бачу, ви не проти випити чаю? Дівчата, будь ласка, принесіть чашку для командира. І попрошу на сніданок приготувати одне яйце мені, друге — моїй лікарці. Але не круто, а рідко зварених, якусь просту кашу й кілька ложок свіжого овочевого салату. Салат збризнути олією і не солити, посолю сам на свій смак. Ну і, звісно ж, гарячий чай. А тепер можете йти, тарілі заберете згодом.

— Вам не до вподоби м'ясо, мілорде? — присівши, спитала Бріда, тримаючи схрещені руки на фартушку.

— До вподоби, але не щовечора, як і вино. Віддаю перевагу каші та чаю. Крім того, м'ясо та вино ще й коштують дорого. Ми почнемо жити не на таку широку ногу, як було. І, до речі, через годину нехай мене знайде наш скарбник. У мене до нього є питання. Передасте йому моє запрошення? Бо якось ми з ним не перетиналися, були інші справи.

Вони пішли. Ну так, їм доведеться пристосовуватися до нових реалій. Але звикнуть швидко, бо й я звик до одноманітності та розпорядку. Почав їсти, нишком поглядаючи, як їсть Ліз. А вона дуже акуратна. Користується виделкою та ножем як справжня пані. Бо нам знову принесли курку — не рвати ж її на шматки зубами. Стримана й не показує, що зголодніла. Принесли чашку Крістофу, і він дав служниці знак рукою, що сам наллє собі чаю.

Нарешті ми залишилися тільки втрьох, і можна спокійно побалакати, щоб нас не чули чиїсь вуха. Давно звик до того, що тебе можуть почути дізнавачі таємного відділу. У війську теж вистачало шпигунів та донощиків, отже, доводилося розмовляти, тримаючи це в голові.

— Як усе пройшло? — відсунувши від себе таріль, спитав я Крістофа й підвівся, щоб налити собі чаю.

Налив собі й глянув на Ліз. Якщо запропоную й їй, що подумає Крістоф? Та й не наїлася вона ще, вирішить, що я її обмежую. Тож повернувся на своє місце. Командир мого особистого загону почав розповідати, прокручуючи чашку на столі:

— Усе за вашим наказом. Корчмаря схопили, речі ві... лікарки навантажили на воза й привезли сюди. Допомогли перенести до її кімнат.

— Ти як улаштувалася? — повернув голову до Ліз, яка теж почула обмовку командира.

— Дякую. Кімнати великі й сухі. Здоровезні вікна, тому вистачає світла. Є невеличкий балкон, можна подихати свіжим повітрям чи провітрити кімнати. Загалом мене все влаштовує.

— Уся ця розкіш на якому поверсі?

— Як і у вас, на третьому.

А я й не знав, що живу на третьому. Багато сходів — от і все, що я запам'ятав. Отже, вона вже розпитала, де тут і що. Усі деякий час мовчали. Крістоф, здається, вже зрозумів, що зі мною не потрібно підлабузнюватися та бути занадто запобігливим.

— Що ви вирішили зробити з корчмарем і Жубером, мілорде? — нарешті спитав командир, якого я вже подумки називаю капітаном.

А чом би й ні. Він же командує загоном, отже — капітан! Я не одразу відповів, а спершу запитав сам, між двома сьорбками чаю: