ХТО ВИНУВАТИЙ ?

Прокинувся, наче у військовому таборі на маневрах. Сурми, якою нас будили, не було, але вона таки звучала в моїй уяві, і тому я підскочив із калатанням серця й почав одягатися. Колет начебто просмердів. Потрібно спитати, хто його мені випере, а я поки що похожу в парадному. Якихось ускладнень зі здоров'ям не відчуваю, хоча в роті є поганенький присмак. Та нічого, пополощу рот водою із сіллю та почищу зуби крейдою — і все стане на місце.

Отже, я вийшов у двір із рушником і чистою сорочкою. У руці ніс чарку, взяту зі столу, у яку кинув дрібку солі. Умочив палець у крейду в похідній коробці, яка завжди зі мною, потер пальцем зуби, потім сполоснув рот водою із сіллю. Тут нагодився якийсь чоловік, і я попросив його злити води на шию. Вмився холодною водою, яку він мені лив цівкою між лопаток. Обтерся і, задоволено зробивши вдих-видих, задер голову вгору. Хмар поки що немає. Ранок, і високу вежу вже освітило сонце. Одягнув сорочку й пішов шукати кухню та знайомитися з людьми.

Коли майже з'їв свій сніданок, якраз зайшов на кухню керівник моєї особистої охорони.

— Сідайте, Крістоф. Їсти будете?

— Дякую за запрошення, якщо на те буде ваша ласка, я б поїв. А те, що ви запрошуєте мене за один стіл із вами — це для мене честь.

— Та я сам нещодавно був просто безземельним шляхтичем. Доводилося їсти разом і з звичайними солдатами, і з віконтами графів, та з такими, як я, четвертими синами баронів. Усі ми були однакові, тобто без надії на спадок, тому й опинилися у війську. Самі знаєте, як воно — починати з нуля. Отже, з років юнацтва ріс на війні та серед військових.

— Не бував на війні, не знаю.

— До відьми хтось приходив?

— Жубер спускався, але, побачивши мого хлопця, щось пробурмотів неважливе й пішов. До речі, серед ночі він кудись їздив і повернувся за годину.

— Крістоф, намалюйте мені приблизну карту цього краю. Щоб була й наша земля, і землі сусідів із назвами населених пунктів і скільки часу до них добиратися верхи та пішки.

— Якщо він десь і був, то тільки у Вуринсвілі.

— Це там, де ви вчора забрали мене?

— Так, мілорде.

Я почекав, поки він вип'є свій трав'яний відвар, і потім сказав:

— Отже, настав час відвідати відьму. Що ви можете повідомити про неї?

Ми піднялися й вирушили до в'язниці.

— У чаклунстві не помічена. Коли колишній лорд намагався якось "налагодити стосунки", вона його чимось злякала, і він до неї більше не чіплявся. Звуть Лізелота Ґольді, її дитиною прихистила місцева знахарка на ім'я Аґнес і дала їй своє прізвище. От вона ще й досі живе в хаті старої знахарки. Місцевий священник не пускає її до храму, хоча Аґнес і проводила обряд посвячення Лізелоти ще за часів старого священника, який вже помер. По парубках нічого сказати не можу. Чи є в неї хтось, чи тільки на словах сміливі.

— Тобто хтось вихвалявся перемогами?

— Був один, але його фицьнув кінь, і Лізелоту почали боятися ще більше.

— "Був" — це означає, що помер?

— Ні, він став калікою.

— Його ім'я?

— Ґарнер, звуть Бруно.

— У нього батько був не звідсіля і військовим?

— Так! Я здивований. Звідкіля ви знаєте?

— Прізвища та імена часом чимало кажуть про людину.

— Ось ми й прийшли, мілорде.

Він відчинив переді мною дебелі двері, і я побачив ледь освітлені сходи вниз. Ми спустилися. Тут було порожньо. Тобто навіть варти не було. Тільки далі по коридору під смолоскипом сидів один із людей Крістофа. Він, як побачив нас, одразу ж підвівся й підійшов. Привітався.

— Ви можете вже йти відпочивати, — наказав я йому.

Він пішов, а ми відчинили засув на ґратах, за якими на купі соломи сиділа Ліз. Обхопивши коліна обома руками, вона блискучими очима дивилася на нас.

— Привіт! — підняв я руку й усміхнувся.

— Бачу, що страчувати мене ви поки що не будете.

— Чому так вирішила?

— Бо ви усміхнулися, мілорде.

— А вчора ти була привітнішою і не називала мене лордом.

— Бо я ще не знала, з ким маю справу.

— Ліз, давай балакати начистоту. Хто тобі доручив віднести мені кухоль елю?

— Хазяїн.

— Тобто це він сказав тобі, щоб ти віднесла мені пиво? І що він ще тобі сказав?

— Сказав побалакати з вами й зрозуміти, хто ви і звідкіля, а також куди йдете.

— То он чому ти не відмовилася присісти за мій стіл. Хтось у той день розмовляв із хазяїном? Я маю на увазі хтось сторонній чи незнайомий?

— У той день ні, а напередодні ввечері був якийсь тип, але він ховав обличчя. Я його не впізнаю, якщо зустріну.

— Чому ти запам'ятала його?

— Бо хазяїн був із ним занадто поштивим. Просто стелився перед ним. І одразу суворо наказав мені йти геть, коли я невчасно побачила їх.

— Крістоф, знайдіть, будь ласка, когось, щоб він сторожив тут і далі, а я ще порозмовляю з дівчиною.

Той кивнув і пішов із підвалу.

— Ви підозрюєте, що це я вас отруїла?

— А ти б кого запідозрила на моєму місці?

— А можна, мій лорде, я теж щось спитаю у вас?

— Та чого вже. Буде чесно. Запитуй.

— Ви вчора щось їли?

— Тільки коли приїхав от сюди, трохи курячої грудки.

— Тобто ви весь день були голодні?

— І макової зернини в роті не було, а найгірше — що й води не пив. Не зустрів жодної криниці по дорозі до Вуринсвіля.

— Тоді зрозуміло, чому були такі бурхливі ознаки отруєння. Дозволите наблизитися до вас і оглянути?

— А що ти будеш робити?

— Помацаю пульс, подивлюся на язик і очі. Хотілося б ще понюхати вашу сечу, але це, мабуть, неможливо.

— Аптечний з гіркотою запах, щось їдке й важке, аж очі вранці різало.

— А була сухість у роті? — питала вона мацаючи руку і заглядаючи в око.

— Вчора. І ще холодний піт по спині покотився, і тоді наче стало легше.

— Запаморочення, раптова нудота, холодний піт, відчуття сухості в роті та сп'яніння. Це чорна блекота або витяжка з неї. Я дивилася вам в очі там, у провулку: зіниці були розширені. У корчмі світло різало очі?