Замок графа

Вранці наступного дня я вже був на ринку. І саме вчасно, бо чекати мене заради кількох мідяків ніхто не став би. Отже, я всівся поряд із візником, і ми потихеньку розговорилися. Тобто язик візника трохи розв'язався, коли я дістав глечик із вчорашнім хмільним. Недаремно витратив на нього кілька шелягів.

Візник розповідав, промокаючи рукавом пишні вуса від елю:

— Наш лорд кілька місяців тому щез, і після пошуків знайшли лише кілька клаптів його одягу та обгризені кістки десь у горах на півночі.

— Це не ті гори, за якими розташована імперія?

— Отож-бо й воно. Подейкують, що саме імперія приклала брудні руки до того, щоб занапастити нашого лорда. Але мушу по секрету сказати вам, добродію, що за ним ніхто не сумуватиме.

— Невже він був таким поганим лордом?

— При ньому стало гірше жити. Він брав податок виключно грошима. Знаючи це, торгаші опустили закупівельні ціни. Ми й так ледве виживали, а тепер стало сутужніше. Землі в нас неродючі, тільки-но ось ця річка, через яку ми проїхали пів години тому, і є на цих землях. Якщо рік без дощів, то й вигода мізерна. Мірку посієш — мірку й візьмеш, жодна зернина не пропаде. Хе-хе, це я так жартую, пане.

— То ця річка слугує межею між землями?

— Так воно і є, пане офіцере. Вона слугує кордоном між землями нашого графства й територією, яку контролює герцог. Тому за річкою й стовбичить варта герцога біля будівлі вартівні. А ще, як ви самі бачили, коли їдеш повз них, вони вимагають платню за проїзд.

— Яке неподобство! — обурився я. — Дороги майже немає, міст старий і ледве дихає, а вони беруть зі своїх же гроші?

— Колись казали, що кошти за проїзд підуть на новий міст, але, мабуть, він буде із золота, бо вже дванадцять років минуло, а ми все їздимо старим мостом. Добре, що я взяв вас попутником, бо ваша платня пішла на оті побори!

— Он воно як! Але облишимо герцога й повернемося до місцевого лорда. А чим ще відзначився той граф, який загинув у горах? І розкажіть про гори. Чи є через них шлях до імперії і все таке інше?

— Шлях є, і за рахунок того шляху, на мою думку, іде багато надходжень до графської скарбниці. Потихеньку торгуємо з імперією. З того боку теж землі не надто родючі, якщо не сказати більше. Навіть лісу там немає, і тому час від часу в нас купують щось із продуктів чи деревину, — зам'явся він, і я зрозумів, що він щось приховує.

— Платять більше, ніж свої? — співчутливим голосом спитав я.

— Отож-бо й воно. Прикро це й образливо!

— Так, розумію вас.

— А щодо лорда Стівена, то він знай собі розважався. Дружини в нього не було, тому він і наказав тягти до нього всіх вродливих дівчат зі всієї округи. Є там у маєтку його вірний пес Жубер Муйлер. Зовсім людина без совісті. Бігав та винюхував гарних дівчат. Як побачить — так і доповість. Жінки вже почали обличчя навмисно бруднити. Так він взяв за звичку спиняти й, схопивши за підборіддя, розглядати. Отака наволоч!

— То правою рукою графа був той Муйлер?

— Так, пане, саме він зараз і керує маєтком і оце чогось раніше майже на місяць вимагає сплатити податки, тому й довелося в місто їхати. Бо наш торгаш зовсім за безцінь товар бере.

— А на кордоні як? Спокійно? Не думає імперія нападати?

— Та звідкіля ж я знаю, що в них на думці? Люди там такі ж, як і тут. Працюють та віддають усе зароблене. Сумирні люди. І торговці не величаються, не пишаються. Дорога там через ущелину в горах поганенька, а вони все одно їдуть, ще й платять більше, ніж наші ділки. Але рідко вони приїздять до нас. Особливо погано стало, коли той граф, що помер, наказав продавати двадцять п'ять відсотків урожаю виключно одному торгашу. А крім цього, ще й повинні годувати його вояків, самого графа та його челядь. А граф, бач яке діло, полюбляв м'ясо та яйця, багато жер м'яса!

— І як того торгаша звати? Що винятковий і недоторканий.

— Бенедикт Жорна, але між собою звемо його Бен Здирщик.

Отак неквапливо розмовляючи, візник всмоктав глечик елю, як папір на грамоті короля всмоктав чорнило герцогського підпису. А я приїхав у село, до якого й прямував цей чолов'яга.

— Ти вже пробач, офіцере. Я приїхав, а тобі якщо потрібно в маєток графа, то ще миль п'ять оцією дорогою і прийдеш. Бувай, пане, і хай тобі щастить. А за частування дякую.

Ми попрощалися, і я, закинувши свій ранець за спину, не вагаючись рушив у дорогу. Подумаєш, п'ять миль. Та я в армії і по тридцять за день долав! Ну, це коли обставини вимагали. Не знаю, як той візник міряв, але до того села я дочвалав під вечір. Як то кажуть, там було п'ять миль із гаком, а от гак, мабуть, тягнув на всі десять або п'ятнадцять миль. Геть виснажений, я доплівся до корчми й вирішив спершу щось з'їсти й випити, а вже потім шукати свій маєток та показувати грамоту від короля.

План був гарний, і в корчмі було весело та гамірно. Я примітив містечко в темному кутку. Там стояв зовсім маленький стіл і біля нього два табурети. Такий собі закапелок на двох. Мене влаштовувало. Не хочу сідати з усіма. Почнуть питати щось, а я зараз хочу їсти, як голодний пес, бо вранці нічого не їв і в дорогу нічого не брав. Якби знав, купив би хоча б хліба та кружальце ковбаси ще в тому селі, куди мене спершу доставив візник.

— Що бажаєте, пане? — вклонився дядько з вусами й завченим рухом змів рушником крихти з мого столу.

— Насамперед пити! Бо я зараз помру від спраги. А потім м'яса з цибулею і хліба кілька шматків.

— М'ясо в нас дороге, може, пан...

— Я знайду гроші, неси м'ясо!

— Доведеться трохи зачекати. Це займе три чверті години.

"За цей час можна в лісі дичину вполювати, принести сюди й зробити печеню з цибулею та перцем", — подумав я.

— Втім, гаразд! Але спершу принеси, що у вас є пити.

— Зараз, пане! — вклонився він знову і, перекинувши рушник через шию, кудись пішов.

Робити не було чого, і я почав дослухатися до п'яних балачок, які ледве можна було розчути в гаморі людських голосів. Дещо з того, про що тут говорили, я вже знав від візника, дещо почув уперше. Люди постійно перемелюють одне й те саме.