Розділ І. На краю світу

Замок Корвус стояв на самотньому виступі скелі, де північні вітри, зірвані з холодного стургського заливу, скиглили крізь вікна башт, ніби згадуючи давні війни. Його мури були обвітрені, чорні від лишайників і часу, але стояли незламні, як і сто років тому, коли клан де Корванд ще був частиною гордого вландійського війська.

Нині ж усе інакше. Корвус — тиха тінь колишньої слави, незалежна фортеця, що дивиться на війну крізь вузькі бойові щілини.

Алаєн, двадцятип’ятирічний барон і володар замку, вдивлявся в сніжну рівнину з найвищої вежі. Його чорний плащ повільно тріпотів на вітрі. В руках він тримав келих теплого глінтвейну — не стільки для смаку, скільки для тепла. Пальці занімілі. Надворі — майже зима, хоча сонце ще зависало низько над горами.

«Сніг ляже раніше, ніж почнеться наступна війна», — подумав він, і гірко всміхнувся.

Минуло два роки з того часу, як клан де Валант узяв трон. Старий Дертерт загинув під мечем баттанійця — і не абикого, а самого Бреннаха. Легенди про той поєдинок розповідали на ринку навіть у Корвусі. Алаєн чув, як старий рибалка присягається, що Бреннах зійшов з пагорба, мов дух війни, викликав Дертерта на бій і розсік йому горло з першого удару. Інший, п’яний коваль, казав, що Дертерт впав з коня, а баттанієць лише добив його, мов хижа тварина.

Але Алаєну було байдуже. Король, що тримав його діда в облозі три роки, мертвий. Його клан розпорошено, а новий — молодий і амбітний — сам прийшов до Корвусу укладати угоду. І клан де Корванд знову під крилом Вландії. Але не як васали, ні. Алаєн підписав угоду з герольдами сам, як рівний — як володар, що має свою землю, своїх людей і свою гідність.

Ранок у Корвусі починався повільно. О четвертій ранку сурмач прокидав гарнізон, і дерев’яні двері казарм гупали об камінь. Тренування — холодні, безжальні. Кожен юнак, що народився у цих стінах, знав: він не селянин, не ремісник, а воїн. І саме тому Корвус вистояв тоді, коли навколо падали замки і гинули князі.

Зараз у замку проживало 123 особи: 47 вояків гарнізону, з них 31 — досвідчені ветерани, решта — молодь. Ще 60 мешканців — родини, ковалi, пекарі, шевці, служки. І лише один — барон, чия тінь з кожним роком ставала все більш помітною на кам’яних мурах.

Алаєн спускався сходами, повільно. Його супроводжував Керн — друг дитинства, його зброєносець, вірний як собака, мовчазний як ніч. Вони не розмовляли — надто багато вже сказано за роки. Але Керн знав, куди йде барон — на внутрішній плац, де сьогодні проходив огляд зброї.

— Ковалі знову скаржаться на якість сталі з півдня, — пробурмотів Керн, ніби між іншим.

— Хай подякують, що вона взагалі приходить, — відрізав Алаєн. — Після останнього нападу стургських розбійників на караван з Правенду, я думав, що не побачу нових лез ще місяць.

Усередині плацу стояли п’ятнадцятеро молодих бійців. Хтось ще тримався за плече після учорашнього спарингу, інші вже витягували мечі з піхов — чітко, з відточеним рухом. Алаєн дивився на них, і кожен рух нагадував йому щось — свого батька, коли він навчав його тримати щит. Або діда, що колись наказав йому залишити меч і вивчати тактику.

"Сила — добре. Але без розуму вона веде в могилу", — казав старий.

Алаєн спустився в каземати замку, туди, де зберігалися карти старих кампаній. Кам’яна кімната з арками і запиленими полицями ще пам’ятала його діда — старого Салвіо де Корванда, який проводив тут ночі під час облоги. Тут були креслення підземних ходів, план пасток, розташування запасів води.

"Три роки голоду, — подумав Алаєн, — і жодного дня зради."

Це було головним надбанням Корвуса — не мури, не мечі, а вірність. Не до короля. Не до клану. А один до одного. Навіть зараз, через покоління, кожен мешканець замку пам’ятає: у той час, коли на півдні змінювалися королі, а на сході баттанійці палили фортеці, Корвус стояв. Самотньо, гордо, мов чорний зуб у крижаному морі.

На стіні висів герб: чорний вовк на червоному тлі. Старий символ змішаної крові — стургійської зухвалості і вландійської організованості. Де Корванд не були повністю ні тими, ні іншими. Але в бою це грало лише на користь: їхні найманці билися до останнього, але водночас дотримувались строю, слухали команди, не кидались без потреби у бій.

Сьогодні ввечері мав прибути посланець з Окс Холу(Уксхал)— нової столиці, де клан де Валант розмістив свою резиденцію. Це була форма перевірки: два роки вірності ще не означали довіри. Алаєн це знав. І він мав переконати емісара — не словами, а фактом існування замку. Порядку. Сили. Саме це найбільше цінують у столиці після хаосу, в який занурилася держава після смерті Дертерта.

У великій залі вже готували вечерю. Столи застеляли чистим полотном. Варили ягідний соус до вепра, якого вполювали два дні тому в лісах на заході. Слуги поспішали, бо знали — барон не терпить метушні після півночі. У ньому ще залишалась суворість діда: беззаперечна дисципліна, мовчазна твердість.

На одному з балконів зали стояла Ліяна — сестра Алаєна, молодша на два роки. Вона рідко виходила за межі замку, але знала все, що відбувалось всередині. Її поважали й боялися. Не через зброю, а через розум. Вона складала листи, писала звіти, вела рахунки. Ліяна — це інша сторона влади: холодна, розрахована, мов клинок, що не блищить на сонці, але завжди влучає в серце.

— Посланець прибуде до заходу сонця, — сказала вона, не озираючись. — Кажуть, у нього з собою нові королівські прапори. Можливо, хочуть офіційно визнати тебе васалом.

— Я не просив визнання, — відповів Алаєн, — вони самі прийшли.

— Саме тому воно цінніше, — кинула Ліяна і зникла у коридорі.

Коли посланець прибув, сонце вже торкалося горизонту. Його супроводжувало шестеро вершників, усі в обладунках нового зразка, з символікою де Валант — срібний лев на червоному полі. Він зайшов до зали з прямою спиною і суворим обличчям, оглянув вежі, стіни, вартових.