Розділ 18. Не відштовхуй мене сьогодні...

БАРБІ

— Варю, сьогодні у нас замовив столик дуже важливий клієнт, – Михайло Романович подивився прямо на мене. – І замовив він саме твій столик, розумієш?

— Так, – я кивнула. – Що за гість, якщо не секрет?

— Виконавчий директор LOVA, Коваль Максим Владиславович, – Михайло Романович усміхнувся.

Я затамувала подих. То виходить прийде Макс? Макс сюди майже не заходив останнім часом... Уникає мене?

Мені дуже хотілось його побачити... Я дійсно сумувала за ним. Як він там? Цікаво, він прийде один? А раптом знову з тією Олею?

— Варю, ти мене слухаєш?

— Так... Я зроблю все так як треба, довіртесь мені, – я кивнула.

— І прошу тебе, розберися вже з персоналом... Ти маєш добитися від них поваги. Якщо не вийде — ти не довго протримаєшся менеджеркою зали...

Михайло пішов, а до мене тим часом підійшла одна з офіціанток, та сама Катя, яка була не дуже задоволена моїм підвищенням.

— Слухай, Барбі, там в перевдягальні Таня і Настя з твоєї зали здається щось накосячили...

Все це виглядало трохи підозріло. Катя мене ненавиділа, а тут підійшла і почала щось розказувати... Але Михайло Романович просив мене розібратися з персоналом і добитися поваги, тож я не можу просто взяти і проігнорувати її слова.

— В сенсі? – я вирішила для початку хоч трохи розвідати ситуацію.

— Я що? Не знаю...  – вона розвела руки. – Кричали! Якщо Михайло Романович до них добереться раніше за тебе, може статися щось погане... Хіба ти, як менеджерка зали, не маєш розібратися?

Ну і чому ці двоє там кричать...

Я зітхнула.

— Добре, піду подивлюсь....

— І ще одне... – вона подивилася на мене якось винувато. – Ти не могла б дати мені на пару хвилин телефон? – вона показала свій. – Мій сів, а подзвонити треба...

Давати їй свій телефон не хотілось. Хоча, у мене там зараз ні інстаграму, ні фейсбуку — я вспе повидаляла, щоб воно мене не відволікало, тож... Навіщо думати про щось погане? Може так ми нарешті знайдемо спільну мову...

— Тримай... – я дістала телефон і простягнула дівчині.

Навіть якщо схоче, там нічого такого не зробить.

Я пішла до перевдягальні. Вона знаходилася в підвальному приміщенні...

Погане передчуття чомусь не залишало мене. Хоча, що може статися в ресторані? Навіть якщо це просто якийсь прикол Каті, я маю з цим розібратися...

Пішла вниз, зайшла, озирнулася, але там нікого не було... А коли повернулася до дверей, виявилося що вони зачинені.

Так ось навіщо вона телефон забрала.

Я зітхнула, а потім усміхнулася.

Що ж, подивимось хто кого....

***

МАКС

— Максиме Владиславовичу, доброго вечора... – Михайло подивився на мене трохи здивовано. – Ваш столик має вже бути готовий.

— Так, доброго вечора, – я кивнув. – Просто вирішив привітатися. Ну і спитати... Менеджерка зали, яку ми тоді призначили... Сьогодні хіба не її зміна?

— Варвара? – Михайло виглядав ще більш здивованим. – Вона саме мала вас зустрічати... Дивно, я знаю її, вона дуже відповідальна дівчинка...

— Ви давно її бачили?

Щось мені було неспокійно. Барбі точно не з тих, хто так просто піде з місця роботи. Вона дійсно стала дуже відповідальною і саме завдяки цьому дослужилася до менеджерки зали.

— Може хвилин сорок тому... Саме розмовляв з нею. Вона тоді була в залі.

— Треба розпитати персонал... – я хотів було кинутися до персоналу, але Михайло Романович мене зупинив.

— Я знайду її, – він подивився в бік зали. – Вас там дівчина чекає, буде недобре, якщо ви зникнете надовго.

— Напевно... – я зітхнув.

Треба було заспокоїтись. Нічого страшного з нею не сталося. Вона ж тут була, так каже Михайло Романович. Все добре... Все з нею добре.

Я пішов до свого столика, як і порекомендував Михайло Романович.

Може, вона просто не хотіла мене бачити... Нічого страшного. Я взагалі хотів почати нове життя. Треба перестати про неї думати.

— Максе, сядеш сьогодні біля мене? – Оля усміхнулася.

— Добре... – я сів біля дівчини, а вона тим часом перепліла мою руку зі своєю і потягнулася до моїх губ.

Я навіть не одразу зрозумів що вона мене цілує... І саме в цей момент до нас підійшла якась офіціантка.

Я відсторонився від Олі і як ні в чому не бувало зробив замовлення...

***

КОСТЯ

—...Куди ти зібралася в цьому? – я схопив Марину за руку вже в передпокої.

Вона якось змінилася. Волосся стало коротшим? Тільки помітив... Коли вона підстриглася?

Моя дружина, яка зазвичай носила речі кремових та інших неяскравих відтінків, сьогодні вдяглася в червону коротку сукенку і такий само червоненький плащик.

Я взагалі не пам’ятаю щоб у неї були червоні речі... Червоні речі у мене завжди асоціювалися з....

— Ідемо з подругами в бар, – спокійно сказала вона.

— Який ще бар? – я зазирнув їй в очі.

— Не знаю, якийсь на Хрещатику... – вона усміхнулася. – Я вже трохи спізнююсь, тож не міг би ти...

Я підійшов ближче до неї і вільною рукою приобійняв її за талію.

Така ж худенька...

Я провів долонею по її талії і продовжував дивитися їй в очі.

— Костю, я так запізнюся...

Вона грайливо усміхалася і я таки наважився...

Прикрив очі і поцілував її.

Руки інстинктивно притиснули її ще ближче...

Не відштовхуй мене сьогодні.

Чорт...

За всю вечерю Барбі так і не з’явилася.

Коли нам вже подали десерти, я вирішив піти і пошукати її. Раптом це все моя провина? Я не хотів робити їй боляче... Я не мусив слухати Костю і приходити сюди з Олею.

Сказав Олі, що мені треба подзвонити.

А сам пішов до роздягальні для персоналу LOVA. Як на мене, якщо десь і ховатися, то там. Не в туалеті ж, правда?