Розділ 13. Який ще шанс?! Мова йде про побачення, одне-єдине побачення!

Під’їжджаючи додому, я думала про все, що порадили мені батьки... Яка ж я була дурепа, що ігнорувала їх... Вони — єдині люди, які ніколи мене не зрадять, завжди будуть на моєму боці.

Чи може таки не єдині?

Я дивилася у вікно... У передмісті накрапував дощ. Цікаво, в Києві теж дощ?

Що ти робиш прямо зараз? Сидиш в якомусь з ресторанів і думаєш, що ще зробити, щоб оптимізувати LOVA? Хоча... – я подивилася на телефон. – Вже майже дев’ята, тож ти навряд чи в LOVA.

Ти нормально спиш? Стільки всього на тебе навалилося... А ще батько. З ним все добре? Минулого разу ми так і не змогли нормально поговорити... Все через це призначення! Я так розізлилася...

Хоча, ти ж насправді хотів як краще, я знаю. Ти завжди на моєму боці, прямо як мої батьки.

Так боюся зробити тобі боляче... Так боюся, що всі мої почуття до тебе — це просто вдячність... Як же мені розібратися в усьому цьому?

Я не можу дати слабину і відповісти тобі зараз, коли ще і сама себе не розумію. Що ж робити...

***

МАКС

—...Максиме, ти мені обіцяв, – батько дивився прямо на мене.

— Та коли це було...  – я почухав потилицю і нервово посміхнувся. – Батьку, я ще молодий, хіба ні?

— Вже без пари днів двадцять сім. Саме час задуматися про щось серйозне. Пожалій мене... Я ще хочу внуків побачити, а з цим серцем... Все одно, дівчат не водиш, в тебе нікого нема... Ну чому ні? Просто зустрінься з нею. Вона з гарної родини, з гарною освітою, гарно виглядає...

— Так-так... Гарна аж капець... – вирвалось в мене.

— Мати теж переймається, – продовжив тиснути батько. – Не можна жити однією роботою...

— Хто тобі сказав, що я живу однією роботою?

— Але ж тобі ніхто не подобається!

— Хто тобі це сказав? – я відвів погляд.

Було дивно розмовляти про таке з батьком, але раз він так переймається... Може і можна йому трохи розказати про Барбі.

— Правда? – він раптом усміхнувся. – І хто вона? Як довго ви разом?

— Нічого ми не разом... – випалив я. – Але вона мені подобається.

— Довго?

— Ще зі студентських років... Останні роки ми не спілкувалися, але потім випадково зустрілися на роботі.

— У того Кості? Як ти міг проміняти компанію батька і працювати на цього... – батько знов прийнявся за своє, але все ж зупинився. – Хоча, зараз не про це... І що вона? Ти їй подобаєшся?

— Ні, – я зітхнув. – До певного момента вона зустрічалася з Костею.

— Але ж він хіба не одружений?

— Одружений, – я знов зітхнув.

— І вона про це знала? – обурився батько. – Не вірю, що ти міг закохатися в таку аморальну дівчину... Вона тебе не варта.

— Тато, я не можу вирішувати, в кого  закохуватись... Ніхто не може. – нагадав я йому. – І взагалі, ти її не знаєш. Вона дуже добра людина... І цілеспрямована. За останні півроку вона стала зовсім іншою і з Костею вони вже давно не разом.

— Ти просто виправдовуєш її, бо кохаєш, – сказав батько, як відрізав. – Навіть не хочу про неї слухати. Все. І взагалі, ти мені обіцяв! Ти підеш на це побачення!

— Але це було дуже давно.... Ну чому я мушу йти? Ту дівчину напевно так само змушують... Це просто якась фігня, – вирвалось в мене. – Пробач... – одразу додав я.

— Я думав, ти в мене відповідаєш за свої слова... – з сумом сказав батько.

— Та відповідаю-відповідаю... – я зітхнув. – Добре. Піду. Але тільки одне побачення.

— А раптом вона тобі сподобається? Обіцяй дати їй шанс...

— Який ще шанс? Мова лише про побачення. Одне-єдине. І все....

***

БАРБІ

Телефон задзвонив доволі несподівано. Я майже під’їхала додому, вже була в таксі, а не в автобусі.

Дзвонив Макс. А я боялася відповісти. От раніше... Раніше ніколи не боялася!

Швидко вимкнула звук на телефоні, бо таксист вже почав зиркати на мене у вікно заднього виду.

Я не готова розмовляти з ним зараз. Мені треба ще трохи часу.

І як він відчуває, коли дзвонити?... Чи думки мої читає? Саме тоді, коли я думаю про нього...

Ще трохи часу... Я відчуваю, що мені треба зовсім трохи часу і тоді...

Нарешті, після довгої хвилини вібрації, мій телефон змовк. І саме тоді таксі зупинилося.

— Приїхали, – таксист і вправду під’їхав до мого будинку.

— Дякую... – я віддала йому гроші і вийшла з машини.

Серце билося швидше, ніж мусило б. Може таки треба було йому відповісти? Раптом, щось сталося...

Я боролася сама з собою по дорозі до своєї нової маленької винайманої квартирки і коли вже війшла до неї, телефон знов задзвонив.

— Алло? – я відповіла одразу, не давши собі часу подумати.