Розділ 11. Макс Х Костя, раунди 1 і 2.

Наші погляди на секунду зустрілися. Костя дивився так... Не знаю. Серце забилося частіше, а в горлі пересохло.

Я швидко опустила погляд кудись до підлоги.

Чому? Кожен раз, коли бачу тебе, не можу контролювати це. Чому я не можу просто тебе забути?

— Барбі... – Макс доторкнувся кінчиками пальців моєї руки.

Мене ніби струмом вдарило... І я подивилася вже на Макса замість Кості.

Макс так дивився, а я... Виходить, я обманюю його, даю якісь надії, які давати не маю... Я – погана людина. Так не можна. Я не можу спілкуватися з ним... Не можу користуватися його почуттями.

— А?

— Я довіряю твоєму смаку.... – він трохи усміхнувся. – Принесеш те, що запропонувала до цього? І ще – склянку соку, яблучного, зараз. І вина червоного, яке підійде під м’ясо.

— Добре...

Я кивнула.

І на автоматі пішла до стійки.

Передала замовлення, взяла сік і так само на автоматі повернулася до зали.

Костя сидів за сусіднім від Макса столиком...

КОСТЯ

МАКС

В мене в будь-якому разі шанси вищі, ніж у тебе.

Я мимоволі подивився на Макса і продовжував усміхатися.

Він цього явно не очікував. Зелений він ще... Ніколи, ніколи такий як він не зацікавить мою барбі. Мені просто треба ще трохи почекати.  Розлучення — процес не з легких... Я хочу, щоб Барбі побачила, що я налаштований серйозно. Дарма я переймався... Ще тоді, я ж все чув. Барбі не любить його. А коли я розлучуся — вона повернеться. Я поверну її.

Нехай Макс пограє... Все одно нічого не доб’ється. А я обіцяв Марині нічого не робити до розлучення.

Доївши, я почав шукати очима Барбі.

Вона одразу обернулася. Відчула мій погляд. Наш зв’язок надто сильний, його не розірвати отак.

Майже одразу, вона підійшла до мене.

— Бажаєте щось дозамовити?

— Ні, дякую, – я усміхнувся. – Принесіть рахунок, будь ласка.

Вона була якась напружена... Мене це злегка веселило. Як би вона не хотіла не думати про мене, вона не може... В неї прямо на обличчі написано, що вона думає про мою заяву.

Авжеж, як тільки розлучення вступить в силу, я прийду за нею. Заберу її звідси. Одразу поселю в себе. Не потрібно такій, як вона, працювати в ресторані якоюсь офіціанткою.

Хоча, зараз вона ніби менеджер зали? Та це все одно нічого не міняє.

— Ваш рахунок... – Барбі з’явилася швидше, ніж я думав.

Трохи насуплена, оченята відводить. Моя дівчинка. Як же я сумую за тобою... Хотілося взяти її за руку, притягнути до себе і поцілувати прямо тут... Але ще не час. Ще трохи.

— Дякую, – я усміхнувся. – Я прийду за місяць... – тихо нагадав я. – Прийду і заберу тебе звідси...

Неочікувано, її обличчя стало якимсь.... Ображеним? Навіть злим?

— Не треба мене забирати! – хіба не прошипіла моя кицюня.

Вона казала це доволі тихо, але з такою пристрастю... Ухх...

— А приходити, значить, треба? – я усміхнувся.

Мене забавляла її реакція.

— Роби що хочеш! – вона поклала рахунок, розвернулася і пішла прямо до Макса.

Мені це було на руку. Він побачить, що вона вся в думах про мене, точно побачить... Це неможливо не помітити.

***

МАКС

— Ваш рахунок... – Барбі поклала його переді мною.

Її брови були зсунуті. Вона явно злилася... На нього?

І чому він все ще може викликати в тобі такі сильні емоції... Коли ж ти вже його розлюбиш?

Моя рука сама потягнулася до її руки. А Барбі лиш відсахнулася.

Дивилася так перелякано...

І я згадав, що взагалі-то ми в ресторані, вона тут працює і мені не можна все зіпсувати...

Відвів погляд.

— Дякую.

***

БАРБІ

Нарешті...

Я дивилася на те, як Костя йшов геть, а Макс пішов до менеджера.

Добре, що хоч разом не вийшли... Вони так дивилися один на одного весь цей час, що мені навіть здалося що вони зараз вскочуть і поб’ються, прямо як маленькі діти...

І щоб я тоді робила?

Рознімала їх?

Чи просто пішла б геть?

Не хочу перевіряти... Я вже звикла жити без Кості, але таке враження, що доля чи Бог просто знущаються з мене...

Та і з нього теж. Чому йому просто не відстати від мене? В нього є все... Дружина його кохає, вона гарна і витончена. Діти є. Гарна родина, прямо з обкладинки.

Так ні, йому потрібно було все зіпсувати... І собі, і мені... Якби я з самого початку знала, що він одружений, то я б ніколи...

Хоча...

Я зітхнула.

Тоді, стільки років тому, я б напевно не звернула увагу на те, що в нього є дружина і діти. Та що казати, ще місяці чотири-п’ять тому, мої життєві принципи були м’яко кажучи ніякими...

Все, чого я хотіла, так це щоб Костя і Марина розійшлися і він нарешті з’їхався зі мною.

Але потім... Потім з’явився Макс.

Кожен раз, коли думаю про нього, на губах розквітає добра усмішка.

Макс врятував мене. Макс змінив мене, зробив зовсім іншою людиною... Навіть не знаю, як йому це вдалося...

Такий добрий, уважний, приємний, вільний і думає тільки мене. Я впевнена, що він би зробив для мене все. Він дійсно мене кохає, це було видно давно.

Але я... Я не кохаю його.

Так, не буду сперечатися, останнім часом, інколи, моє серце реагує на нього, на його слова, його дії...

Не буду обманювати, що не відчуваю зовсім нічого.

Але я боюся, що це все просто тому, що він мені надто дорогий просто як друг і людина.

Дуже боюся навіть просто припустити, що він мені дійсно подобається в тому плані, в якому він хоче...

Може мені треба було просто зникнути з його життя? Чомусь постійно здається, що я приношу йому тільки біль...

***

— А тепер, важливі об’яви... – Михайло, наш старший менеджер, обвів поглядом увесь персонал. – Давайте послухаємо Максима Коваля.

— Всім ще раз доброго дня... Часу мало, тож буду казати по суті, – серйозним тоном почав Макс. – Перше, з наступного тижня всі ресторани Лова будуть відкриватися на дві години раніше. Ми вводимо час бранчів. Це – оптимізація і ще – шанс отримати нових клієнтів. Друге, ми вводимо щасливі години паралельно з днями певних кухонь та страв. Саме ці товари вам треба буде просувати в самі «щасливі години». І по-третє... – він раптом подивився на мене. – Менеджером головного залу на постійній основі я від сьогодні призначаю Варвару Михайленко...