Розділ 10. Просто подяка?

— Отже, тепер в мене нема вибору, – він відвів погляд. – Я мушу зайнятися LOVA...

— Ти кажеш це так, ніби керувати "LOVA" – це прямо покарання якесь, – я зітхнула. – Але, Максе, "LOVA" – не покарання, – наші погляди знов зустрілися і я продовжила говорити ще сміливіше. – "LOVA" – це твоя нагорода, твій спадок. Ти заслужив її.

— Надто рано... – він нарешті дивився мені в очі.

— Не правда. Самий час. Хіба ти не казав, що вже готовий? Що хочеш власну справу?

Я дивилася прямо на нього. Я авжеж розуміла його сумніви, але в той самий час я була впевнена, що хто-хто, але Макс точно впорається. Він дуже старанний і цілеспрямований. В нього все вийде...

— Але ж "LOVA"...

— Досить, – я раптом приклала пальця до його губ, щоб він нарешті перестав на себе наговорювати.

А він взяв і, прикривши очі, поцілував його. Мій палець.

Просто чмокнув, нічого такого, але я чогось розкрила очі широко-широко і дивилася прямо на нього.

Чомусь боялася поворухнутися.

Відчувала себе дуже дивно.

Макс раптом відсторонився і, усміхнувшись, розплющив очі.

— Що ти витворяєш?! – я нарешті хоч якось відреагувала.

Це напевно дивно виглядало зі сторони.

Я вела себе прямо як якась навіжена...

А він взяв і засміявся. Отак просто. Посміявся наді мною!

Мої брови сами собою зсунулися, а губи піджалися.

— Дякую, – він весело усміхнувся. – Це була просто подяка. Нічого такого.

Спочатку хотілося сказати щось накшалт «Ніколи більше не роби так!», але губи так і застигли.

Не змогла. Тому що мені його шкода? Чи може все вже не так просто, як було раніше?

Цей випадок змушував мене замислитись. Моє ставлення до Макса поступово змінювалося? Але я не відчувала якихось конкретних змін... Чому ж тоді я так відреагувала?

Чому не змогла сказати ніколи так не робити?

Я боюся? Боюся його втратити? Нехай я й не кохаю його, але все одно не хочу втрачати... Не хочу, щоб ми віддалялися. Але й зближатися далі... Це надто небезпечно. Я не хочу робити йому боляче. Мені теж буде боляче, якщо буде боляче йому. Він — надто важлива для мене людина... Не хочу псувати нашу дружбу інтрижками...

Я мушу сказати...

Моє обличчя певно видавало всі мої емоції, бо наступної миті він знов заговорив, але тепер його голос був іншим... Трохи сумним і тихішим.

— Пробач, – тепер його усмішка теж стала сумною. – Я знаю, що ми лише друзі, і що ти ніколи не відчувала до мене нічого з того, що відчувала до нього...

Я вже відкрила-було рот, щоб щось сказати, хоч насправді навіть і не знала що саме, але тепер вже Макс поклав пальця на мої губи.

— Не треба, – якось аж надто лагідно сказав він. – Я відвезу тебе додому. Вже пізно і нам обом треба виспатися...

Макс і правда натиснув на газ і ми почали їхати.

Всю дорогу ми мовчали і це була не надто комфортна тиша. Я то дивилася у вікно, то порожнім поглядом блукала по салону машини...

Якби я була трохи уважніша, то може побачила б... Але, напевно, все сталося так як мало статися...

Я розуміла, що роблю йому боляче вже зараз... І це було якось неправильно. Так не мало бути. Я ж нічого не обіцяла, він знав, що я його не кохаю. Чому ж тоді я відчуваю себе винною?

***

КОСТЯ

Я так і знав...

Я проводжав поглядом Ладу свого колишнього співробітника, коли мої губи розтягнулися в аж надто веселій посмішці.

Ти не любиш його. Він тобі зовсім не цікавий, як чоловік. Ти все ще думаєш про мене... Отже, в мене ще є шанс. Я просто маю почекати. Розлучитися з дружиною. А потім вибачитися перед тобою... Ти мене вибачиш, я знаю... Ти дуже добра, і до того ж все ще кохаєш мене.

Тепер я навіть не відчуваю ревнощів.

Він мені зовсім не суперник... А я так переймався. Навіть те, що він спадкоємець LOVA йому не допоможе... Хоча, авжеж, цей факт трохи виводить з себе.

Але Макс не готовий. Я знаю його. Він може впоратися з одним закладом, але не з цілою ж мережею! Тим паче, це ресторани, а не бари. Зовсім незвична для нього сфера.

Зараз я не буду навіть йти до Барбі. Треба розібратися з Мариною. Вона просила трохи часу. Тепер я не буду так перейматися і зможу спокійно дати їй той час. Це найменше, що я можу для неї зробити.

Марино, пробач... Бачить Бог, я намагався... Я не шукав пригод, не зраджував тобі весь цей час. Я проводив час з тобою і малими... Але я все одно думаю про неї.

В тебе не вийде.

Все це просто гаяння часу і ти це скоро зрозумієш.

Авжеж, я не буду відмовлятися від своїх слів і дочекаюся, коли ти сама це скажеш. Ти визнаєш, що більше нема альтернатив і даш мені розлучення... А я буду утримувати тебе і дітей все своє життя, обіцяю...

***

МАРИНА

— Мамо, а чому тато ще не прийшов? — Діма дивився прямо мені в очі.

Мені хотілося заплакати, але я не могла. Не при них. Я не здамся так просто.

— Тато затримується на роботі... – я поцілувала Діму в щічку. – Надобраніч, синку...

— Тато постійно затримується... – подала голос Оленка.

Я присіла перед ліжечком донечки, яке було на «першому поверсі».

— Він багато працює, щоб у вас було все-все-все... – я поцілувала Оленку. – Завтра вихідні, тож, думаю, ми зможемо вмовити татка поїхати кудись хоч вдень...

МАКС

— Максиме Владиславовичу?... – один зі старших менеджерів нашої мережі вивів мене з роздумів. – То як ви дивитесь на такий варіант?

— Всі поточні проблеми ресторанів від тепер менеджери можуть вирішувати самі, я погоджуюся на це. Це буде ефективна децентралізація. Але ви муситимете контролювати цей процес... – я зітхнув, але продовжив. – Я теж буду цим займатись разом з вами.