Розділ 9. Міська клінична лікарня №17. А ще Костя...

Час йшов доволі швидко. Я не встигла й озирнутися, як вже працювала в «IN LOVA» більш ніж два місяці. Михайло Романович ставився до мене дуже добре, так само як і хлопці-офіціанти. З дівчатами ж дружба в мене не дуже йшла... Напевно, саме через позитивне відношення до мене чоловічої половини колективу. Добре ладнала я лише з Катею, менеджеркою зали. Може саме через те, що вона вже менеджерка, і до того ж одружена, вона не бачила в мені ніякої конкурентки...

На цей момент я вже ідеально знала меню, навіть спробувала більшість з місцевих страв, а також знала, які вина порадити до кожної з них.

Також мені стало напрочуд легко спілкуватися з клієнтами. Все ж, досвід роботи дуже впливає не тільки на її якість, але й на саму впевненість працівника. Зараз я розуміла, що нарешті практично наздогнала більшість офіціантів за рівнем знань і якості обслуговування. Це було дуже приємно...

Я пішла в роботу з головою, намагаючись абстрагуватися від усього іншого. Періодично дзвонили батьки, але тепер вже я, як мала дитина, не брала слухавки.

Чомусь було страшно. Що як вони знов будуть говорити щось таке, що виб’є мене з колії? Вони можуть... А я не хочу.

Тому просто пишу їм есемески, що все добре, і що вдень я працюю, тож не можу розмовляти. Запросити їх до себе теж не можу... Вони ж думають, що я живу в квартирі з усіма зручностями... Але вже майже три місяці як я проживаю в недорогому гуртожитку.

Я просто не бачила сенсу платити пів зарплати за квартиру, в якій я все одно тільки сплю... А так виходило навіть трохи грошей відкладати.

З Максом за цей час бачилися лише двічі, і то, один раз він просто прийшов в «IN LOVA» як клієнт, тож його можна навіть не рахувати.

Другий раз теж стався тут, але мав продовження. Тоді Макс підвіз мене додому, але я була настільки виснажена, що мало не заснула в його машині, тож ми навіть не поговорили...

Про Костю я майже не думала. Все ж, відстань допомагає хоч трохи, але заглушити біль.

Головне не зустрічатися з ним якомога довше і тоді все буде добре.

— Барбі, допоможеш з четвертим столиком? – запитала Катя, менеджер зали, за якою була закріплена і я.

— Так, а що там?

— Замовили рибу. А мене нудить від одного її вигляду, – Катя відвела погляд. – Прикриєш?

— Авжеж, – я кивнула.

— Тоді ось замовлення! – Катя швиденько написала мені список того, що замовили гості з четвертого столика. – Я вже передала його на кухню, ти просто винеси по готовності.

— Добре, – я кивнула і пішла до роздаточного столу.

Після цього випадку, я відносила майже всі замовлення Каті. Вона сьогодні почувала себе зле. Мені чомусь подумалось, що такий стан може бути викликаний вагітністю, але я все ж вирішила не думати про це надто довго... Може людині просто погано? Хоча останнім часом вона дійсно трохи округлилася.

День видався більш навантаженим ніж зазвичай, бо доводилося обслуговувати не тільки свої столики, а й періодично прикривати столи Каті, яких було хіба не втричі більше ніж моїх власних.

Останні півгодини я була точно як білка в колесі, а коли зміна закінчилася, видихнула з полегшанням.

Менеджер зали дійсно працює десь одразу за трьох... Це виявилося важче, ніж мені здавалося. Навіть після половини зміни в такому режими я була дуже виснажена.

По дорозі додому знов згадався Макс.

Хотілося обговорити з ним останні події, розказати про мої здогадки щодо Каті... Боже, я використовую його просто як подружку для пліток... Напевно це не дуже правильно.

Але з іншого боку, мені дійсно просто хочеться з ним поговорити. Так дивно, вийшло, що окрім нього в мене нікого не було.

Батьки мене не розуміли, подруги виявилися не подругами, а просто пліткарками, кохання всього мого життя було недоступним, і тільки Макс розумів мене... Тільки з ним я могла бути собою і не боятися, що він буде щось казати за спиною. Я довіряла йому цілком і повністю. Йому і тільки йому.

Я дістала телефон.

Майже одинадцята. Може вже й пізно дзвонити?...

Але потім згадала, що він майже ніколи не лягає раніше дванадцятої. Справжня сова. Любить почитати книжку наніч, інколи дочитується аж до другої-третьої, а потім ходить з синцями під очима.

В будь-якому випадку, якщо він вже спить, то напевно поставив телефон на беззвучний режим і я просто не додзвонюся, правда?

Подумавши про це ще пару хвилин, я все ж набрала його номер і приклала телефон до вуха.

Гудки спочатку йшли, потім перестали і я почула важке дихання в слухавку.

— Максе? – перепитала я.

— Що? – відповів він якимось стомленим і трохи навіть злим голосом.

— Ти... Що сталося? – я одразу зрозуміла, що щось не так. – Де ти?

Серце билося як шалене. Мені раптом стало страшно... Макс був не схожий сам на себе і це мене лякало більше, ніж темрява на пустих вуличках Києва.