Розділ 8. Барбі/Костя. Наскільки все було б легше, якби просто можна було б покохати саме тебе... і не можна здаватися.

—...Неочікувано, – раптом сказав він, дивлячись прямо на мене і так і не прийнявши меню з моїх рук.

— Якщо ви бажаєте подумати, я можу підійти пізніше, – я намагалася повністю абстрагуватися від того, що переді мною сидів саме Костя.

Я думала, що вже забула його, думала, що нічого не відчую навіть якщо ми зустрінемось отак. Але я помилялася: надто довго Костя був найдорожчою для мене людиною. Серце билося як шалене і згадувалася наша остання розмова, коли він сказав, що я була з ним через гроші...

— Я подаю на розлучення, – серйозно сказав він. – Я не віддам тебе йому.

— Я нікому не належу, – тихо відповіла я. – Будь ласка, постався з повагою до мене і не заважай працювати.

— Добре, – Костя неочікувано погодився. – Але після твоєї зміни я буду чекати тебе біля входу до ресторану. Я хочу поговорити. А коли суд завершиться, я хочу щоб ти знов була зі мною...

— Я не прийду, – прямо сказала я, подивившись йому в очі.

— Я все одно буду чекати... А поки що, – він відклав меню і подивився мені прямо в очі. – Принеси мені будь що на твій смак.

Я пішла на кухню, пояснила ситуацію, сказала що гість захотів чогось на мій смак. Михайло Романович насупив брови, але сварити мене не став.

Авжеж, бо то були винні офіціанти зали, вони ж не підійшли до Кості! А якби підійшли, то мені  зараз не доводилось би відчувати себе так некомфортно...

Я, авжеж, не збиралася йти до нього як якась собачка і знов слухати якісь обіцянки. Я не збиралася відновлювати стосунки, навіть якщо Кості все ще було місце в моєму серці.

Насправді, вся ця ситуація дозволила мені подивитися на життя під іншим кутом: завдяки болісному розриву, я нарешті почала думати про щось окрім кохання, в мене з’явилася мета... Моя мета для мене важливіша ніж стосунки. Я не дозволю собі знов потонути в його очах і піклуванні. Нізащо.

Замовлення Кості приготували аж надто швидко.

Я вже сто разів пожалкувала, що підійшла до нього, але тепер шляху назад не було. Я не дозволю проблемам в своїй голові вплинути на свою кар’єру. Не для того я змінювалася, не для того старалася...

Принісши йому страви, я коротко їх відрекомендувала, привітно посміхаючись.

Я знала, що за мною спостерігав Михайло Романович і тому намагалася абстрагуватися.

Костя, як завжди, вловив мій стан і зробив саме так, як і було потрібно; він спілкувався зі мною сугубо як з незнайомою офіціанткою. А тоді, коли він вже доїв і оплатив рахунок, він знов тихо нагадав, що буде чекати закінчення моєї зміни.

— А ти впоралася! – Михайло Романович усміхнувся. – Молодець... З наступного тижня закріпимо за тобою декілька столиків. Якщо впораєшся, поступово збільшимо навантаження і тоді до кінця наступного тижня ти вже зможеш стати повноцінною офіціанткою. Хоча, зазвичай, має пройти як мінімум місяць роботи «на підхваті».

Я усміхнулася.

Нарешті хоч щось хороше...

Далі зміна йшла як по маслу.

Піднесений від похвали настрій допоміг мені спокійно закінчити сьогоднішній трудовий день, а завтра, завтра на мене чекав вихідний.

Я вже майже забула про все, коли прямо перед виходом побачила його чорний лендкрузер.

Виходить, Костя був серйозним щодо розмови... Але я не хочу ніяких розмов. Я казала йому, що не прийду.

Я відвернулася від машини і пішла геть.

Не оберталася. Чесно, я боялася обернутися: була впевнена, він слідкував за кожним моїм рухом.

Це змушувало серце битися трохи швидше, ніж зазвичай.

Місяць тому я б напевно все віддала за ті слова про розлучення. А зараз... «Подаю на розлучення» звучить якось недоконано.

Напевно, він ще так нічого і не зробив. Костя не піде на радикальні кроки так просто, я його знаю.

Я не хочу бути наївною дівчинкою, не хочу кохати його... Раптом я зрозуміла, що все навколо стало розмитим. Чому?

Будь ласка, нехай він більше ніколи не прийде....

Я хочу вирватися. Я не хочу бути залежною. Я хочу сама керувати своїм життям...

Неочікувано в кишені задзвонив телефон.

Я хіба не підстрибнула від неочікуваності, та на екран таки подитвилася.

«Макс» – висвітилося на екрані і я зітхнула.

Напевно, прорахував, коли закінчується моя зміна...

Я усміхнулася, а по щоках вже во всю скочувалися неконтрольовані сльози.

Я не маю зближатися з ним... Він подумає щось не те... Не хочу обманути його надії.

Все ж, поки я не бачилася з Костею, я навіть думала, що Макс мені подобається в такому ж плані... Але все не так. Ці почуття надто різні. Я ніколи не зможу покохати Макса так, як він на те заслуговує. Я не зможу в повній мірі відповісти на його почуття.