Розділ 6. Костя і Макс. Кінець і початок.

Скільки б я не думав про ту ситуацію, розумію, що вів себе як дурень. Барбі мала повне право образитися на мене. Але насправді я знаю, що вона була зі мною не через гроші: закоханий погляд, щастя в очах при зустрічі, усмішка уві сні, коли вона пригорталася до мене... Це все не було обманом.

Барбі завжди кохала мене. А я... Зараз, через декілька тижнів після нашої останньої розмови, я розумію, що теж кохаю її. Хочу бути з нею, не хочу робити їй боляче.

Але вона більше не буде зі мною на тих умовах, що була раніше. Вона виросла.... І, насправді, така вона ще більше закохує мене в себе.

Мені треба поговорити з Мариною. Їй теж вже досить страждати через мене.

Я дістав мобільний з кишені і натиснув одиницю в швидкому наборі. Пара довгих гудків і Марина таки відповіла:

— Алло?

— Марино, ти вдома?

— Так, – в її голосі я почув нотки хвилювання. Марина завжди примудрялася вловлювати буквально всі мої думки просто через тон яким я з нею спілкувався. Ми завжди були на одній хвилі. Саме це колись якимось магічним чином закохало мене в цю прекрасну жінку.

— Попроси няню забрати дітей з садка і відвезти до мами. Я буду за півгодини,— впевнено сказав я і відбив виклик.

Не можна відкладати цієї розмови. Мені треба було зробити це давним-давно.

Дорога додому промайнула швидше, ніж зазвичай. Стоячи перед дверима нашого лофту, я думав, скільки прекрасних моментів подарувала мені моя родина.

Марина завжди була взірцем грації та елегантності. Розумна, акуратна, добра і мудра вона була ідеальною дружиною і матір’ю наших дітей. Мені ніколи не відплатити їй за все, що вона зробила для мене. Але саме через мою повагу до неї, я просто не маю права і далі продовжувати обманювати її...

Один поворот ключа і я заходжу до передпокою.

Пахне домом: м’ясом по-французьки, напівсолодким вином, свічками. Марина дійсно богиня домашнього вогнища, а я...

Розувся і пройшов до столової.

Марина стояла біля стола у ніжно-жовтому платті до колін. Нафарбувалася, навіть прикраси одягнула. На губах її грала посмішка, але руки... я бачив, вони тремтіли.

Все ж, моя дружина знала мене як ніхто інший.

Я підійшов до неї і взяв її руку в свою, а потім підніс маленьку долоньку до своїх губ і поцілував.

— Марино, підемо, – я тримав її за руку і вів до вітальні.

Там посадив її на диван і сів поряд. Пару секунд збирався з думками, вже хотів-було почати говорити, але Марина почала перша.

— Я не віддам тебе їй, Костю, – вона подивилася мені в очі. – Я не дам тобі розлучення, навіть не проси. Можеш йти, гуляти скільки тобі потрібно, та на добровільне розлучення не розраховуй.

Я відкрив було рота, та Марина не дала мені нічого відповісти і продовжила сама.

— Ти мене знаєш. Мені не потрібні твої гроші чи ще щось, – вона подивилася прямо мені в очі. – Ти – мій чоловік, батько моїх дітей і я вірю, що ми з тобою ще можемо повернути ті почуття.

— Я кохаю іншу, Марино, – я подивився їй прямо в очі.

— Я знаю, – спокійно сказала вона. – Гарна дівчинка, хіба що трохи маленька, недосвідчена.

— Знаєш про Барбі? Ви бачились? – шоковано перепитав я.

— Так. Більше місяця тому я відслідила твій телефон і приїхала до готелю. Там і познайомились, – знов спокійно відповіла моя дружина, а я, як якесь цуценя, опустив очі.

Моє серце розривалось: Марина дорога мені людина, я не хотів завдавати їй болю... Правда не хотів.

Я думав, що був найрозумнішим, що, раз я чоловік, раз я утримую цю родину, то маю право на деякі речі, але зараз я відчув себе якимсь брудним. Я так довго псував життя обом дорогим мені жінкам і тільки зараз почуття провини наздогнало мене...

— Пробач мені, – я знов подивився їй в очі і раптом побачив, що з них без зупинки течуть сльози.

Моя рука сама потягнулася до такого рідного обличчя, але Марина ухилилася від мого дотику. Долоня завмерла в парі сантиметрів від її щоки, а потім я і зовсім опустив руку.

— Не зараз... Але я... Я думаю, я зможу тебе пробачити, Костю. Бо, незважаючи ні на що, я все ще кохаю тебе, – тихо прошепотіла вона. – Прошу тебе, дай нам шанс...

— Марино, ти не хочеш почути мене. Я більше не кохаю тебе. І тобі, і мені буде погано, якщо залишити все так, як є.

— Я знаю. Але і розлучення я тобі так просто не дам.

— У тебе є якісь конкретні вимоги?

— Так, – вона впевнено подивилася на мене. – Три місяці. Не роби ніяких кардинальних змін в нашому житті протягом цього періоду. Як я і сказала, я не буду тебе тримати чи щось таке... Просто не роби такого серйозного кроку кардинально все не обдумавши. Якщо ти хоч трохи поважаєш мене, зроби так, як я прошу.

– Ти слухаєш, але не чуєш... Навіщо ти це робиш? Чи це така помста? Чи спроба все ж таки мене втримати? – мої думки плуталися, я чи не вперше після тої ситуації в кафе не тримав свого язика під контролем.

Я встав з дивану і подивився на дружину.

– Пробач мене, але завтра я піду до юриста. Я не хочу більше мучити тебе. Пробач, але це справді кінець...

***

МАКС

—...Ти просто витрачаєш свій час, Максиме, – голос батька по телефону був як завжди розчарованим. – Ти вже всім все доказав, до менеджера доріс сам, ніхто не допомагав, навіть прізвище для цього при оформленні підробив, щоб упаси Господи, воно не допомогло тобі просунутися швидше. А ми з матір’ю вже втомилися, я хочу на пенсію. Рано чи пізно ти все одно мусиш взятися за керування нашою мережею!

— Але LOVA – твоє творіння... А я хочу створити щось своє, ти мусиш зрозуміти!