Розділ 4. Очна ставка

Наступні п’ять-десять хвилин ми їхали мовчки.

Я думала про те, наскільки багато Макс робить для мене – майже незнайомої дівчини... Та ще й такої, яка колись не відповіла на його почуття. Хоча, то скоріше був флірт а не прямо почуття, але все одно, я б на його місці напевно так не змогла. Все ж, він дійсно не такий, яким я його уявляла раніше…

Я подивилася на хлопця і задумалася.

Якби тоді я знала, що Макс – спадкоємець відомого бізнесмена, то я б дала йому шанс? Ні. Тоді я була засліплена Костею. Я кохала його. Я… Напевно, я все ще кохаю його, не зважаючи ні на що. І це при тому, що зовсім поруч є вільний, крутий і перспективний Макс, яким я реально захоплююсь. Ну чому… Чому не можна змусити себе покохати іншу людину? Чому я не можу обирати того, хто вартий цього кохання?

— От і все,  – перервав тишу Макс і усміхнувся. – Молодець, що хоча б в голос не почала щодо часу сперечатися.

— Я здивована, що ти зрозумів мою мову жестів, – чесно сказала я.

— Просто ти пояснювала доволі зрозуміло, – похвалив він мене. – Майже приїхали, – його обличчя трохи спохмурніло.

— Ти сам його запросив, – нагадала я Максові.

— Я ж ніби нічого не сказав?

— Та у тебе на лобі написано…

— Взагалі я злюся тому, що ти якісь там пари ставиш вище за оформлення ФОП. Ти все ще несерйозна,  – нахмурено відповів він.

— Я дуже серйозна, – серйозно сказала я. – Саме тому і хочу якомога скоріше скласти сесію.

— А ось і наша зупинка, – Макс припаркував машину біля ресторану.

— Тобі прямо маршрутки водити треба! – я усміхнулася хлопцеві. – Так професійно зупинки об’являєш!

Макс теж усміхнувся, але казати у відповідь нічого не став; натомість, хлопець вийшов з машини і потім відкрив мені дверцята свого «мерса для бідняків».

Чому у такого багатого хлопця така погана тачка?… Не розумію. Він же може у татка все попросити… Стоп. Ні…

Макс же казав, що не хоче залежати від батька. Я навпаки маю пишатися тим, що мій… друг такий принциповий і крутий.

Я так сильно занурилася в свої думки, що навіть не помітила, як Макс відкрив мені дверцята машини і подав руку.

— Дякую, – я усміхнулася і, прийнявши його допомогу, вийшла з машини, а Макс тим часом закрив її.

— О, ви вже тут? – до нас підійшов Костя. – Вважайте, що я вас врятував! – він вклинився між мною та Максом і приобійняв нас обох за плечі. – Це місце – дуже недешеве, тож сьогодні я пригощаю!

Мої очі раптом трохи розширилися.

Це що, Костя так ненав’язливо натякає на те, що Макс небагатий? То він не знає? Але ж Макс точно на рівні Кості,  якщо не вище, він єдиний спадкоємець...

Чесно, мені навіть хотілося щось сказати в його захист, але коли я зустрілася поглядом з самим Максом, він лише безтурботно усміхався.

Так, Макс не хоче цього розголосу. Він не хоче прикриватися тінню свого багатого та впливового батька… Він і сам може добитися і успіху, і поваги від оточуючих.

— Дякую вам, Костянтине Володимировичу, – щиро сказав Макс, а сам дістав з кишені телефон і трохи відсторонився. – Ви пробачите мене? Один дзвінок…

— Авжеж, Максе, – Костя відпустив руку Макса, а його ліва рука спустилася з моїх плечей на талію.

Макс навіть не глянув на нас; відійшов кроків на десять, робити свій дзвінок.

Напевно, комусь з LOVA дзвонить... Хоче сказати, щоб не видавали його перед Костею.

— Барбі, – Костя притягнув мене до себе. – Я сумував за тобою… Не дзвониш і не пишеш вже майже тиждень, – Костя доторкнувся губами до моєї шиї. – Може, давай поїдемо звідси прямо зараз? Макс і без нас розбереться з рестораном.

— Ні, – по шкірі пройшло легке тремтіння; надто давно в нас нічого не було, тож тіло було дуже чутливим.

— Чому ж ні?… – він провів долонею по моїй талії. – Я правда дуже сумував за тобою…

Моє тіло все ще реагувало на Костю. Не просто реагувало, а реально зраджувало мене; жило своїм життям…

Я не хотіла цього. Не хотіла здаватися під напором цих фізично приємних, а морально – майже огидних почуттів.

Я подивилася на Макса, який саме зараз припинив розмовляти, подивився на нас і почав рухатись в нашому напрямку.

Так, Макс… Максу не сподобається така сцена. Я більше не хочу мати папіка…

Очі Макса зустрілися з моїми і мені чомусь стало соромно. Я несвідомо зробила крок від Кості в напрямку Макса.

Костя цей мій рух помітив і, неохоче, але таки відпустив мене.

— Може підемо всередину? – запропонував Макс, остаточно підійшовши до нас.

— Так, авжеж, – погодився Костя. – Дами вперед… – і відкрив переді мною двері до ресторану…

"LOVA" був дійсно шикарний. Ні, тут не було золота чи срібла, він не був надто пафосним. Класичне оформлення, світлі тони, дорогі, але не вичурні меблі – все це показувало, що у власника цієї мережі є стиль і смак. Як не дивно, клієнтів всередині майже не було; може, тому, що ще час ланчу, а не вечері?

Зазвичай в такі місця ходять вечеряти.

Звичайні люди приходять сюди тільки на якісь дуже важливі зустрічі… Я якось читала, що саме LOVA перемогли в опитуванні дівчат і жінок щодо найкращого місця для пропозиції руки і серця…

Та що казати, я і сама колись мріяла, що саме тут Костя нарешті скаже мені, що розлучається зі своєю дружиною… Зараз, чесно кажучи, мені навіть шкода її… Чи правильно я вчинила тоді, при нашій зустрічі в готелі?

Я розумію її почуття, вона любить чоловіка, не хоче, щоб він йшов з родини, але з іншого боку, я впевнена, що вона все одно буде нещасна, бо Костя не кохає її…

Поки я думала про все це, ми пройшли в окрему кабінку зі столиком.

Сидячи між двома чоловіками я відчула себе не в своїй тарілці. Атмосфера раптом змінилася….

***

Сидіти між цими двома виявилось якось напряжно: Макс не подавав вигляду, що був тут міліон разів і спокійненько усміхався Кості, який з видом знавця замовляв найдорожчі страви для кожного з нас.