Епілог

Бар «На перехресті» може набути будь-якої форми і опинитися в будь-якому місці. Про це знають усі. І не біда, що мало хто у існування такого бару вірить.

А ось те, що й потрапити в цей бар можна, звідки завгодно, було б бажання, мало хто знає. І прагнуть туди люди, ну, чи не люди, з різних причин. Це потім бар знаходить для них спільну та розважає, як може.

Хоча швидше розважається за їх рахунок.

Раз.

Причал був дерев'яним та старим. Краї колись могутніх дубових дошок обточила і закруглила вода, а місцями навіть відгризла від них шматки. Поки невеликі, але у води часу вистачало, а в дошок його було значно менше, тож цю битву вони не виграють.

Рибальський човен зі скрипом терся носом об палю, до якої був прив'язаний. І цей звук заглушував як легкі кроки прекрасної ельфи, так і плескіт води, що видавав колишнього чоловіка, котрий плив слідом за нею.

— Та скільки можна! — вигукнула Аладріель, дійшовши до розвішаних для просушки рибальських сітей. — Відчепись! Наше одруження було просто смішним! І справа не у зовнішності! І ми давно розлучилися, розумієш?! Ось навіщо ти мене переслідуєш і всіх розлякуєш?

Ельфа схлипнула, зупинилася, а потім сіла на старі дошки та заплакала, обійнявши футляр із вірною скрипкою. Аладріель було дуже себе шкода. Ось був час, до неї сватався сам правитель Осинових Лісів. І чому вона тоді не погодилася? Хотіла отримати того, хто призначений долею, навіть до оракула піти не побоялася, незважаючи на батьківські заборони. От і дочекалася обіцяного подарунка долі. А ще, наївна, отримавши пророцтво, думала, що здобула свободу і можливість жити, як хочеться. А ця "свобода" тепер не відпускає навіть після розлучення. І вже навчилася з’являтися там, де немає поблизу води. Ненадовго, правда, але щоб налякати чергового перспективного красеня, часу йому вистачає.

А Аллочці, як і раніше, хотілося кохання, великого і чистого.

— Дурепа, — обізвала вона себе, стукнула кулачком по дубовій дошці і…

І в цей момент над входом у незрозумілу дощату будову, що стояла біля причалу, спалахнула вивіска.

Бар "На перехресті".

Потім вивіска мигнула і напис змінився.

— Тут ви можете змінити долю, — прочитала ельфа і, схопившись на ноги, побігла до будівлі.

А Бодя зітхнув і поплив услід. Йому було нудно. Колишня дружина відмовлялася грати на скрипці, натомість із задоволенням кричала та скаржилася. Напевно, на неї така погода впливала. Ті, хто живе на суші, взагалі не дуже дощі люблять, а вже осінні затяжні й поготів.

Підпливши до причалу, водяний пірнув під дошки і вирушив у бар своїм шляхом. Його там теж чекали. Бодя був у цьому впевнений. Просто не знав, хто чекає і навіщо.

Може, там є музиканти? Музику він би послухав із задоволенням. Майже будь-яку, не обов'язково скрипку.

Два.

Гроза гуркотіла за спиною, малюючи блискавками шрами на небі. А вітер затих, наче затамував подих. Ось зараз, ще трохи, ще мить і… І з неба пружною завісою впаде дощ. Краплі, як барабанні палички, змусять звучати землю, крони дерев та дахи будинків у пустельному в цю пору року дачному селищі. І музика сама рватиметься з душі.

Грай чи помри.

А натомість доводилося продувати свічки старого китайського мопеда і благати дощ почекати, дати доїхати. Бо під дощем це диво техніки не їхатиме. Через дощ кудись дівається його і так невелика швидкість, і воно плететься, як сонна черепаха. Пішки і то швидше дістанешся. Але ж не кидати цей раритет посеред дороги.

— Тату, скоро?

Дві дитячі голови з однаковою цікавістю заглядали з обох боків. Грози вони не боялися. Чи некромантам боятися грози? Навіть якщо вони такі маленькі. Натомість їхній батько боявся застуди та інших дитячих захворювань. І просив дощ зачекати. Інакше доведеться зламувати двері чиєїсь дачі. А там може виявитися все, що завгодно. Від сплячого сном праведника хазяїна до якоїсь навороченої сигналізації.

Якби Луї був сам, його б ці роздуми не зупинили. Але діти – це інше.

— Тату, капає, — заявила голова праворуч.

Луї кивнув, вкрутив свічку і спробував завести проклятий мопед. Він у відповідь видав кілька вмираючих звуків, голосно рикнув, але не встиг некромант зрадіти, як знову затих.

І навіть матюкатися не можна. Діти поруч!

Луї глибоко вдихнув, струсив з носа краплю, що впала з небес, і повільно видихнув.

Предки не мали рації. Не тим вони займалися такий довгий час. Не трупи треба було піднімати, а здохлі механізми оживляти. Їх би тоді на руках носили та вважали посланцями добра та справедливості. А так і репутація в більшості світів не дуже, і користь від умінь сумнівна.

— Тату, сильно капає.

Луї лише кивнув.

Великі дощові краплі падали з небес, як маленькі метеорити, вибиваючи кратери в пилюці, що лежала на дорозі м'якою ковдрою. Гроза розпочала свою симфонію

А він з дітьми та старим металобрухтом на дорозі, поряд із порожнім дачним селищем і без гітари. З'їздив у гості до родичів, називається. Навіть портал тепер не відкриєш, резерв пустий через придуркуватого, але шановного діда, який змусив молодь мірятися силою та вміннями. А черговий амулет подарував малявці – двоюрідній сестрі.

Луї зітхнув, намагаючись набратися терпіння, озирнувся і побачив її. Вивіску.

Бар "На перехресті".

Вивіска мигнула і напис змінився.

Ми раді гостям у будь-який час.

— Так, — сказав Луї, хапаючи дітей. — Утікаємо!

І побіг, притискаючи до боків найцінніше. А старий китайський мопед так і лишився на узбіччі. І дивився вслід господареві з німим докором.

Три.

Небо палахкотіло пожежею.

Захід сонця розфарбував його червоним, помаранчевим і золотим. А сіруваті перисті хмари нагадували дим.

Дженні таке небо не подобалося. Занадто їй було незатишно під ним. І хотілося сховатися, хоч кудись. Нехай навіть у склеп. Поряд із небіжчиками все одно буде краще, ніж під таким небом.